Розділ 2: Анатомія резонансу

​Парк зустрічав їх вологою осінньою млою. Стрічки поліцейського огородження тремтіли на крижаному вітрі, створюючи тривожний ритм, схожий на пульс переляканого звіра. Під старою цегляною ротондою лежав професор Селезень.

​Його тіло було затягнуте у класичний, але дещо потертіший твідовий костюм старого зразка, який пахнув бібліотечним пилом і дешевим тютюном. Поза загиблого вражала своєю неприродною, майже хореографічною симетричністю: руки складені на грудях, пальці розслаблені, а обличчя звернене суворо на схід. Біля його ніг акуратно стояв метамерний метроном — старий, латунний, із заведеним маятником, який усе ще цокав у тиші ночі: тік-так, тік-так.

​Експерт-криміналіст, схилившись над тілом, обережно викладав на брезент знахідки з кишень загиблого. Серед них не було нічого кримінального на перший погляд: звична металева пачка сигарет, носова хустинка, старі залізні ключі від кабінету та звичайний шкіряний блокнот у клітинку. Але при ретельному огляді в підкладці пальто знайшли дещо дивне — маленький різьблений дерев’яний дзвіночок без язичка та засушену пелюстку чорної троянди в конверті без підпису. Речі, які здавалися непотрібним мотлохом, але явно не належали педанту Селезню.

​У містечку про нього ходили різні плітки, а як відомо, у брехні завжди лише половина вигадки, решта — гола правда. Студенти та колеги згадували Селезня двояко: для одних він був суворим, аж до деспотичності, занудою, який валив на іспитах за найменшу помилку і тримав дистанцію. Для інших — людиною з глибокою внутрішньою драмою. Подейкували, що останні двадцять років він жив у самотності через те, що колись не зміг захистити свою аспірантку, яка зникла за загадкових обставин наприкінці дев'яностих. Його закритий кабінет заставлений книгами з психоакустики, а в сейфі зберігалися щоденники з описами звукових експериментів над свідомістю.

​Особливу увагу привертала книга, сторінку з якої міцно стискав мерзлий палець професора. Це була раритетна наукова праця професора Орлова «Психоакустика та тривожні стани», видана мізерним тиражем у двісті примірників чверть століття тому. На вирваній сторінці містився розділ про те, як певні частоти й ритми здатні блокувати захисні механізми мозку й змушувати людину заново переживати найглибші жахіття минулого. На полях сторінки червоним чорнилом було виведено виділену фразу: «Звук здатен розбити кристалічну решітку свідомості, якщо знайти правильну частоту».

​— Це не просто вбивство, — промовив Коваль, кутаючись у чорне суконне пальто й випускаючи клуби густого пари. — Експерти кажуть, він помер від зупинки серця. Але на тілі немає жодних слідів насильства чи отрут. Його просто змусили повірити у власну смерть за допомогою того, що він колись вивчав.

​Марта присіла біля загиблого, дивлячись на застиглий жах в його очах. На внутрішній стіні ротонди червоніла вискоблена цифра «1». Гра тільки починалася.