Розділ 1.2: Юрій

Юрій Коваль ніколи не обирав цю професію з романтичних міркувань чи під впливом детективних романів з батьківської полиці. Професія сама знайшла його, вчепившись мертвим хваткою ще тоді, коли він був підлітком. Усе вирішила одна ніч наприкінці дев'яностих, коли зникла його старша сестра. Поліція тоді розводила руками, списуючи все на важкі часи та підлітковий бунт, а батьки з кожним днем усе глибше занурювалися у мовчазний відчай, наче їхнє життя закінчилося разом із тим зникненням. Юрій пам'ятав той липкий страх безсилля — відчуття, коли найдорожча людина зникає у темряві, а ти сидиш у порожній кімнаті і ніяк, абсолютно ніяк не можеш на це вплинути. Тоді він пообіцяв собі дві речі: ніколи не бути безпорадним і знаходити тих, кого світ намагається забути. Ця дитяча травма викувала його характер, зробивши в’їдливим, впертим і приреченим шукати справедливість там, де інші бачать лише безнадію.

​З Мартою вони не були ані друзями дитинства, ані колишніми коханцями. Їхні шляхи перетнулися п’ять років тому на спільному курсі підвищення кваліфікації у столиці, де вона читала лекції з поведінкового аналізу, а він приїхав представляти регіональний звіт. Тоді між ними спалахнула не іскра пристрасті, а рідкісне, майже телепатичне професійне розуміння. Вони були двома різними планетами однієї галактики: Марта бачила в людях загальну картину, розкладаючи психіку на психологічні профілі, тоді як Юрій чітко тримався за факти, докази та залізну логіку. Вони стали мовчазними союзниками — людьми, які розділяють спільну мову болю. Коли Марта кинула все й втекла на малу батьківщину, Юрій не засуджував її; він просто знав, що через деякий час провінційна тиша виявиться для неї занадто гучною. Їхні нинішні стосунки — це не пошук романтичної підтримки, а скоріше мовчазний рятувальний круг. Вони тримаються одне за одного, бо у цьому місті більше немає нікого, хто дивився б на темряву без страху замружитися.

​Найдивовижніше у Ковалі було те, що після десятиліть роботи серед трупів, людської підлості, гною та кривавих злочинів, його душа не перетворилася на випалену пустелю. У ньому досі жеврів дивний, майже наївний вогник надії. Щоразу, заступаючи на чергування чи розгортаючи черговий протокол розтину, він у глибині серця вірив, що за рогом на нього чекає щось справжнє, добре і світле — проста людська чесність, врятоване життя чи просто тепле світло вікна у темному під’їзді, яке доводить: світ іще не остаточно збожеволів. Ця надія була його найбільшою таємницею і водночас єдиним щитом від професійного божевілля.