Розділ 1.1: Марта

​Марта ніколи не вірила в казки про початок із чистого аркуша. Для неї минуле завжди залишалося обписаним дрібним, нерозбірливим почерком крейдою по чорній дошці — можна стерти ганчіркою, але білий пил усе одно осідатиме на легенях, викликаючи глухий, спазматичний кашель.

​Колись у столиці її називали «золотою головою» кримінальної психології. Вона тридцятилітньою консультувала міністерства, виступала на міжнародних конференціях, де під прицілом телекамер розкладала на атоми психопатію серійних убивць. Її кабінет на п'ятому поверсі сучасного бізнес-центру пахнув дорогим еспресо, шкірою та успіхом. Зручне ергономічне крісло обіймало спину так м'яко, що здавалося, ніби вона сидить на троні. Але за цю повагу, за аплодисменти колег і глянцеві обкладинки професійних журналів доводилося платити найвищу ціну — щодня пропускати крізь себе тонни чужого бруду, гною, вивернутих навиворіт душ і дитячих жахів.

​Вона відмовилася від усього цього не через втому. Втома — це просто м'язовий біль, її можна легко позбутися,достатньо сну та відпочинку. Вона втекла, бо зрозуміла страшну річ: чим глибше вона заглядала в безодню чужих злочинів, тим менше затишної темряви залишалося в ній самій. Її внутрішній демон мав ім'я — професійна цинічність. Вона зловила себе на тому, що під час чергового розтину душі чергового маніяка відчувала не огиду, а холодну, майже естетичну цікавість. Межа між нею та тими, кого вона вивчала, почала стиратися. А фінальною крапкою стала справа, де вона помилилася. Прорахувалася на міліметр, повіривши людині, яка виявилася розумнішою і жорстокішою. Тоді загинули двоє заручників, а Марта просто зачининила ноутбук, зняла дорогу обручку, зібрала речі в одну дорожню сумку і зникла з радарів колег, які ще довго надсилали їй запрошення на симпозіуми.

​Чому саме сюди? У це містечко, затиснуте між болотами та закинутими кар'єрами, де час зупинився десь на початку дев'яностих?

​Для неї це місце завжди було синонімом безпеки. Тут минули її дитячі роки, тут досі на околиці стояла стара,напіврозвалена батьківська хата з кривим тином і зарослим яблуневим садом, де пахло бабусиними пиріжками й дощем на листі. Марта поверталася сюди з надією, що затишні стіни дитинства спрацюють як щит, вилікують розколоту на шматки психіку, зітруть її здобутий цинізм. Їй здавалося, що серед цих тихих, сонних вулиць, де сусіди вітаються кивком голови, а в повітрі висить непорушна стабільність, її демони заснуть.

​Але вона не врахувала одного простого закону фізики і психології: втекти від власної тіні неможливо. Особливо якщо ти привезла її із собою, акуратно спакувавши на дні серця. Містечко, яке мало стати рятівним ковчегом, виявилося просто ще однією пасткою — тільки цього разу без кондиціонера, кавомашини та охорони на вході. Порожнеча, яку вона так жадала знайти, виявилася не мирною тишею, а тією самою мертвенною глухотою перед бурею.