Розділ 1: Звуки мертвого міста

Кінець листопада огорнув  університетське містечко холодним, пронизливим дощем, який змивав залишки пожовклого листя і перетворював бруківку на темні дзеркала. Місто зустріло Марту вогкою, гнітючою тишею провінційних околиць, де час ніби зупинився в розбитих коліях старих трамваїв, а похмурі сірі будинки з мокрою штукатуркою дивилися на світ порожніми вікнами. Для неї це місце мало б стати безпечним притулком, рятівним ковчегом із дитинства, але натомість воно викликало липке відчуття тривоги та глухої безвиході. Повітря пахвело сирістю, перестиглими гнилими яблуками й застарілою втомою, пробуджуючи в душі не омріяний спокій, а чорну порожнечу, що з кожним вдихом стискала горло холодним кільцем.

​Осінь у цьому місті завжди починалася не з календарних дат, а зі звуку. Спершу це була важка, глуха тиша, що падала на дахи гостроверхих будинків разом із холодним туманом, а потім її розривало скрипіння старих трамвайних колій, які ніхто не ремонтував із часів розпаду імперій.

​Марта стояла біля вікна квартири на третьому поверсі й дивилася, як ліхтарі вихоплюють із пітьми самотні постаті перехожих під парасольками. Повітря пахло вогкістю, старим папером і тим особливим застояним ароматом, який притаманний лише провінційним університетським центрам, де всі великі відкриття залишилися в минулому столітті, а теперішнє складається з нудьги та пліток.

​Три місяці тому вона здала ключі від свого кабінету в столичному бюро. Психологія натовпу, профілювання серійних убивць, обличчя людей, які втратили людську подобу — усе це залишилося там, за сімома замками вигорання. Вона приїхала сюди заради порожнечі. Заради затишку нічогонеробства, де максимальна драма — це запізнення автобуса.

​Телефон на столі різко й фальшиво здригнувся.

​Марта не хотіла брати слухавку. У цьому місті її номер знали лише троє людей: місцевий лікар, який виписував заспокійливі, власник крамниці кави на розі та стара тітка, що здавала їй ці апартаменти з високими стелями.

​— Марта? — голос інспектора Коваля був схожий на зношену наждачну стержень. — Мені потрібна твоя допомога. Не як консультанта.  Просто приходь до парку біля старого ботанічного саду. Тільки одягайся тепліше, тут холодно. Мертвим уже все одно, а от ми з тобою ризикуємо заробити запалення легень.

​— Я не працюю, Юрію, — відповіла вона, відчуваючи, як у грудях повільно зароджується знайомий холодок. — Ти знаєш причину.

​— Послухай мене. Забудь про бюро і свої правила. Те, що ми знайшли під ротондою, не вкладається в жодні рамки. Вбивця залишив тобі персональне запрошення. На зворотному боці сторінки з книжки, яку ти колись цитувала на своїй лекції.

​Марта заплющила очі. Темрява за повіками здавалася надійною стіною, але по той бік лінії вже лунав металевий присмак невідворотності.

​— Виходжу, — сказала вона тихо й потягнулася до пальто.