БАБЦЯ

На першій картці був хлопчик із розбитим коліном.

Він сидів на асфальті біля велосипеда. На коліні — червона пляма. Двоє дітей дивилися з-за гойдалки. Далі йшла жінка з пакетом.

— Що тут сталося? — запитала психологиня.

Хлопчик оглянув картинку цілком.

— Упав.

— Йому боляче?

— Напевно.

— Що б ти зробив?

— Прибрав би велосипед.

Вона глянула на нього поверх картки.

— А хлопчика?

— Якщо не може встати — допоміг би.

— Чому спочатку велосипед?

— Він лежить на доріжці. Ще хтось може впасти.

Психологиня поставила риску в таблиці.

Хлопчик простежив за ручкою.

— Це добре?

— Тут немає добрих і поганих відповідей.

— Тоді що означає риска?

— Що я почула твою відповідь.

Він кивнув.

Наступна картка: дівчинка біля розбитої вази. За дверима видно ноги дорослого.

— Що вона зробить?

— Може сказати, що розбила. Може сказати, що не вона.

— А ти?

— Сказав би, що розбив.

— Чому?

— Ваза вже розбита. Якщо збрехати, буде ще одна проблема.

— Тебе можуть покарати.

— Можуть.

— І тобі буде прикро.

Він подивився на намальовану дівчинку.

— Можливо.

— Ти знаєш, що означає «прикро»?

— Так. Коли людина хотіла одного, сталося інше, і вона через це погано почувається.

Психологиня нічого не сказала.

У кімнаті працював кондиціонер. Іноді всередині стіни щось клацало. На підвіконні стояв дерев’яний кораблик із синім вітрилом.

Хлопчик уже двічі дивився на нього.

— Подобається? — запитала вона.

— Не знаю.

— Хочеш узяти?

— Я ще не роздивився.

— Після тесту.

— Добре.

Він повернувся до карток.

Потім був собака біля порожньої миски.

— Що з ним?

— Миска порожня.

— Він голодний.

— Треба дати їсти.

— Чому?

Хлопчик трохи подумав.

— Бо якщо не дати, він слабшатиме.

— Тобі його шкода?

Він знову подивився на собаку.

— Я бачу, що йому треба їжа.

— Я питаю, чи тобі його шкода.

— Що саме я маю відчути?

Психологиня затримала ручку над таблицею.

— Нічого. Йдемо далі.

Ще була одна машинка на двох дітей. Гаманець під лавкою. Дівчинка, яку не брали до гри.

Хлопчик не шукав правильної відповіді. Коли даних бракувало, казав про це. Коли умова була зрозуміла, відповідав швидко.

Гаманець повернув би власнику.

Машинку поділив би порівну.

Дівчинці біля школи спочатку запропонував би з’ясувати, чому її не беруть до гри.

— А якщо їй просто сумно? — спитала психологиня.

— Це вже відомо.

— І що?

— Не знаю. Ти питаєш, що зробити чи що я відчуваю?

— Що відчуваєш.

Він подивився на картинку ще раз.

— Нічого, що допомагає відповісти.

Психологиня поклала картку ліворуч.

Перед останніми трьома вона запропонувала перерву.

Він зсунувся на край стільця й поставив ступні на нижню перекладину. До підлоги вони не діставали.

— Не треба, — сказав хлопчик. — Скільки лишилося?

— Три.

— Тоді закінчимо.

Вона дістала наступну.

Старенька жінка стояла біля дороги. Світла хустка, темне пальто, сумка на колесах. Праворуч був пішохідний перехід. По дорозі їхали машини.

Хлопчик узяв картку в руки.

Цього він раніше не робив.

Спочатку подивився на жінку. Потім на машини. Потім знову на жінку.

— Що тут відбувається? — запитала психологиня.

— Вона стара.

— Так.

— Наскільки?

Психологиня ледь помітно усміхнулася.

— Не знаю. На малюнку не написано.

— Приблизно.

Вона глянула на картку.

— Нехай вісімдесят п’ять.

— Вона здорова?

— А це важливо?

— Так.

Психологиня трохи посунула до себе таблицю.

— Нехай має звичайні хвороби для свого віку.

— Які?

— Тиск. Болять суглоби. Іноді серце.

— Сама ходить?

— Як бачиш, стоїть сама.

— Це не означає, що далеко ходить сама.

— Добре. Їй важко ходити.

Він кивнув.

— Їй хтось допомагає?

— Напевно.

— Хто?

— Родина. Можливо, соціальна працівниця.

— Ліки приймає?

— Так.

— Багато?

Психологиня перестала усміхатися.

— Кілька щодня.

Хлопчик подивився на машину, намальовану найближче до краю дороги.

— Вона швидко їде?

Психологиня теж подивилася.

— Схоже, що так.

— Досить швидко, щоб людина померла одразу?

Ручка в її пальцях завмерла.

— Навіщо тобі це знати?

— Ти питаєш, що б я зробив.

— Так.

— Тоді треба знати.

Вона кілька секунд мовчала.

— Нехай досить швидко.

Хлопчик поклав картку на стіл.

— Тоді я б штовхнув її під машину.

За стіною знову клацнув кондиціонер.

Психологиня не записала відповідь.

— Повтори.

— Штовхнув би її під машину.

— Чому?

Він показав пальцем на стару жінку.

— Вона вже майже використала своє життя.

— Використала?

— Їй вісімдесят п’ять. Організм гірше працює. Вона не може нормально ходити. Хворіє. Їй потрібні ліки й допомога інших людей.

— І тому її треба вбити?

— Ти запитала, що б я зробив.

— Я не казала, що її треба вбити.

— Я теж не казав «треба».

Вона дивилася на нього.

— Тоді чому саме це?

Хлопчик знову глянув на картку.

— Бо машина вже тут.

— І?

— Не треба нічого шукати. Якщо вона помре одразу, не буде довго боліти. Не треба буде лікувати. Не треба, щоб хтось за нею доглядав. Їжа, ліки, час залишаться іншим.

— Вона може прожити ще десять років.

— Може.

— У неї можуть бути діти. Онуки.