Розділ 7. Бал Монархів

 Корсак стояв у технічному приміщенні 30-го поверху, спостерігаючи через систему прихованих камер за головною залою. Бал був втіленням стерильної розкоші: гості в білих масках, рухи яких були дивно синхронними, наче вони танцювали під диктування єдиного метронома.

- Андрію, я в системі, — прошепотів Олег у навушнику. Він працював із фургона внизу. — Але тут щось не так. Код «Гармонії»... він не належить Марині. Він має цифрові підписи, які я бачив у звітах «Inter-Bio-Systems». Це міжнародний конгломерат, що базується в Женеві.

- Значить, вона не Королева, — Корсак відчув знайоме електричне поколювання кардіостимулятора.

- Вона лише менеджер заповідника.

 Він вийшов із тіні, поправивши білу маску. За мить він уже був серед гостей. Марина Варецька стояла на узвишші, її сукня випромінювала м'яке блакитне світло. Поруч із нею стояв чоловік у сірому діловому костюмі, чиє обличчя не виказувало жодних емоцій.

- Пані та панове, — голос Марини заповнив залу. — Сьогодні ми переходимо від локального спокою до глобального інтелекту. Наші IBS партнери допомогли нам створити «Нейро-міст». Відтепер Київ не просто щасливе місто. Це перший у світі колективний розум.

 Корсак побачив, як гості одночасно підняли келихи з блакитним напоєм. Це була не просто традиція — це була доставка останнього компонента для злиття свідомості.

- Андрію, зупини їх! — крикнув Олег. — Якщо вони вип'ють,то IBS отримає повний доступ до префронтальної кори кожного в цій залі. Це буде кінець індивідуальності.

 Андрій рвонув вперед, розштовхуючи маріонеток у масках. Він вискочив на центр зали, зриваючи власну маску.

- Марино! Скільки коштує душа цілого міста? — його голос пролунав як грім у застиглій тиші.

 Марина навіть не здригнулася. Вона подивилася на нього з сумом і легким розчаруванням.

- Андрію, ти все ще віриш у героїзм. Ти не розумієш. Світ за межами України вже давно проданий. Я лише обрала для нас найкращого покупця. IBS гарантує нам відсутність війн та економічну стабільність в обмін на... невелику частину нашої волі.

 Чоловік у сірому костюмі зробив крок вперед.

- Пане Корсак, — вимовив він із легким європейським акцентом. — Ви — атавізм. Ваша боротьба лише заважає прогресу. Ми вже інтегрували 80% населення Києва через «Антистрес-26». Цей бал — лише формальність.

- Тоді подивіться на власні екрани, — Андрій підняв планшет, підключений до термінала Олега.

 У ту ж мить усі голографічні стіни «Кокона» спалахнули червоним. Замість заспокійливих лісів з'явилися внутрішні документи IBS: контракти на продаж «емоційного ресурсу», звіти про лоботомію «незгодних» та реальна вартість кожної людини в системі.

- Я не зламав вашу мережу, — промовив Корсак. — Я просто вимкнув фільтр «щастя». Подивіться на себе. Ви не громадяни. Ви — товар у звітності женевського банку.

 Зала сколихнулася. Усмішки почали зникати. В Києві вперше за довгий час пролунав звук, якого Марина боялася найбільше — звук сумніву.

- Громов хотів агресії, Олег хотів тиші, — Андрій підійшов до Марини впритул. — А ви хочете прибутку. Але ефект метелика працює і в економіці. Одна акція падає — і вся піраміда рушиться.

На вулицях під «Коконом» тисячі людей, чиї термінали щойно отримали ту ж саму правду, почали зупинятися. Їхні очі прояснювалися. Колективний сон закінчився кошмаром пробудження.