Розділ 1. Скляний спокій

 Київ у жовтні завжди пахне вологим листям та паленим цукром із кав'ярень на Подолі. Але в квартирі на верхньому поверсі елітного будинку на вулиці Воздвиженській пахло інакше — стерильністю та дорогим парфумом, який більше нікому було носити.

 Андрій Корсак стояв біля панорамного вікна, за яким мерехтіли вогні міста. Його віддзеркалення у склі здавалося чужим: занадто втомлені очі, занадто різкі зморшки навколо рота для тридцяти п'яти років.

- Андрію Сергійовичу, погляньте сюди, — голос молодого криміналіста Олега пролунав глухо, наче крізь вату.

 Корсак відвернувся від вікна. На підлозі посеред просторої вітальні, оформленої в стилі мінімалізму, лежав Віктор Варецький — архітектор, чиє ім’я прикрашало таблички найдорожчих хмарочосів столиці. Він виглядав так, ніби просто приліг відпочити прямо на світлому паркеті. Жодних слідів крові, жодного безладу. Смерть прийшла до нього як ввічлива гостя.

 Але була одна деталь, яка не вписувалася в канони звичайної зупинки серця.

 На білосніжній сорочці Варецького, саме там, де під тканиною мало би битися серце, сидів метелик. Велика нічна істота з розмахом крил майже в долоню. Вона була мертвою, але її забарвлення — темне, з чітким жовтуватим малюнком, що нагадував людський череп — змусило Корсака підійти ближче.

- Acherontia atropos, — тихо промовив Андрій. — Метелик «Мертва голова».

- Ви знаєтеся на ентомології? — здивовано підняв брови Олег.

- Я знаюся на дивних збігах, — відрізав Корсак. — У жовтні ці метелики вже не літають. Тим паче в центрі Києва. Тим паче на грудях людини, яка померла за зачиненими зсередини дверима.

 Він опустився на коліна поруч із тілом. Метелик був закріплений на тканині тонкою золотою шпилькою, яку використовують колекціонери. Це не була випадковість. Це був підпис.

  Корсак дістав телефон і сфотографував комаху. Він ще не знав, що цей метелик — лише перший помах крил, який запустить ланцюгову реакцію, здатну зруйнувати все його життя.

  Корсак дістав із кишені ліхтарик. Промінь світла розрізав напівтемряву кімнати, ковзаючи по ідеально гладких поверхнях. У квартирі Варецького все було «занадто»: занадто чисто, занадто дорого, занадто правильно.

- Олегу, — покликав Андрій, не відводячи погляду від тіла. — Ти помітив, що він босий?

 Криміналіст підійшов ближче, підсвічуючи підлогу. Дійсно, дорогі італійські туфлі стояли біля порогу, акуратно вирівняні по лінійці. Але шкарпеток на ногах архітектора не було. На правій ступні, прямо біля великого пальця, виднівся невеликий синець, схожий на слід від уколу.

- Взяли аналіз крові на токсикологію? — спитав Корсак.

- Так, але експерт каже, що попередньо це інфаркт. Серце просто зупинилося. Слід від голки міг бути старою травмою.

 Андрій підвівся і підійшов до робочого столу архітектора. На ньому лежали креслення нового проєкту — масштабного торгового центру, який мали звести на місці старого скверу. Корсак провів пальцем по паперу. У кутку стола стояла порожня склянка. На дні залишився ледь помітний білий осад…

- Він не просто помер, — прошепотів Андрій. — Його приспали, а потім зупинили серце. І зробили це так, щоб ми побачили саме метелика, а не вбивство.

 Корсак спрямував світло ліхтаря на книжкову полицю. Серед книг з архітектури та дизайну одна виділялася — старий, потертий том у шкіряній палітурці. Він обережно витягнув його. Це був атлас комах XIX століття.

 Книга відкрилася сама собою на сторінці, де був опис Acherontia atropos.

 Але увагу привернуло інше: між сторінками лежав газетний вирізок двадцятирічної давнини. Заголовок кричав: «Трагедія на будівництві: через недбалість архітектора загинула родина».

 У цей момент телефон у кишені Корсака завібрував. Це був дзвінок із чергової частини.

- Пане підполковнику, у нас ще один «дивний» випадок. На Оболоні. Вчителька музики. У неї на вікні знайшли... — голос на тому кінці на мить завагався, — великого блакитного метелика.

 Корсак відчув, як холодок пробіг по спині. Ефект метелика почав діяти.

 Підполковник не став чекати на висновки експертів. Лишивши Олега збирати докази, він вибіг на нічну вулицю. Дорога з Подолу на Оболонь зайняла п'ятнадцять хвилин — у такий час Київ стає порожнім і лунким, як покинутий декораторами павільйон.

  Друга адреса — звичайна дев’ятиповерхівка, що впиралася вікнами в затоку Дніпра. Тут пахло інакше: сирістю під'їзду, дешевим хлором і корвалолом.

 Квартира вчительки музики, Олени Мартинюк, була повною протилежністю стерильному лофту архітектора. Всюди мереживні серветки, стоси нот і старе піаніно «Україна», що займало пів кімнати. Жінка сиділа в кріслі, схиливши голову набік, ніби заснула під час читання.

- Де він? — коротко кинув Корсак місцевому патрульному.

- На вікні, пане підполковнику. Дивно воно якось...

  Андрій підійшов до вікна. Прямо на склі, з внутрішньої сторони, була пришпилена Морфо Пелеїда — тропічний метелик із неймовірними яскраво-блакитними крилами. У світлі вуличних ліхтарів він здавався шматком впалого неба.

 Корсак дістав свій ліхтарик і посвітив на крила. Вони злегка тремтіли від протягу.

- Вона теж померла від зупинки серця? — запитав він, не обертаючись.

- Попередньо — так. Сусіди кажуть, скаржилася на тиск. Але погляньте на її руки.

 Андрій нахилився до тіла вчительки. На її пальцях, якими вона все життя торкалася клавіш, залишилися сліди синьої фарби — точнісінько такого ж відтінку, як крила метелика. Вона намагалася його зняти? Чи вбивця змусив її торкнутися цієї краси перед смертю?

 Корсак випростався і роззирнувся. На піаніно, поруч із бюстом Бетховена, він помітив фоторамку. Зі знімка двадцятирічної давнини на нього дивилася молода й усміхнена Олена Мартинюк. Вона стояла на фоні будівництва. Того самого, про яке писали в газеті, знайденій у архітектора.