Глава 20

Глава 20

— Насте, — дівчина висунула ніс з-під ковдри, дозволяючи Глібу себе поцілувати, а потім знову сховалася з головою, переповзаючи на його половину. — Я пішов. Чашку на кухні розбив випадково, начебто прибрав, але ти там акуратно, не поранься.

— Угу, — Гліб окинув скептичним поглядом вкриту білою ковдрою фігуру, але, врешті-решт, не втримався, знову підійшов, ущипнув за дуже вже зухвало відкритий шматочок м’якої округлості, дістав сонний, незадоволений, практично докірливий погляд Насті, яка здригнулася та тут же скинула ковдру.

— Чому раніше не розбудив? — вона сіла в ліжку, оглядаючи його оцінювальним поглядом. Виглядає охайно, гарно — у костюмі, поголений, свіжий, бадьорий. Не те, що вона.

— Тобі рано ще. На другу пару їдеш?

— На другу. Ти поснідав?

— Каву випив, — Гліб знову нахилився, цілуючи тепер уже в щоку, випростався, відійшов, узяв телефон, сунув у кишеню. — На роботі поїм.

— Добре, — Настя знову подивилася на Імагіна, намагаючись просканувати зовнішній вигляд на наявність непомічених цяток або волосин. Таких начебто не спостерігалося.

— Влад буде під під’їздом о дев’ятій тридцять, він тобі зателефонує.

— Угу, — Настя насупилася, але сперечатися не стала.

— Спи, — озирнувшись наостанок, Імагін наказав, вийшов зі спальні, з квартири, під’їзду…

Настя ж слухняно опустилася на подушку, заплющила очі, потягнулася, потім знову сховалася з головою, намагаючись дійсно заснути. У неї є ще ціла година. Хоча й дуже хотілося побурчати, сердячись на Імагіна, який, всупереч її проханню, звично не збудив.

Хоча сам же собі гірше зробив. От якби розбудив — і голодний би не пішов, і вона відчувала б себе краще. Він у них ніби як добувач, але вона ж тил. Мала   бути тилом. Ось уже півтора місяця, як мала  бути тилом.

Під час поїздки від бабусі до Києва, у Веселової було достатньо часу на те, щоби зрозуміти — варто їй прийти до Гліба, варто сказати, що вона його кохає, що не звинувачує — усе зміниться. Зміниться куди більш кардинально, ніж сталося б, якби минула та зустріч із її мамою так, як могла б бути в нормальній сім’ї.

Вона більше не зможе спокійно жити вдома, періодично втікаючи на побачення з Глібом. Не зможе приходити додому й тихо ненавидіти Імагіна, як робить мама, а потім ніжитися в його пестощах, так само сильно кохаючи. Це було б лицемірством. А ще знущанням. Як над мамою, так і над Глібом.

Не можна було змушувати їх страждати. Хоча б мучитися більше, ніж вони вже мучаться.

Мабуть, це розумів і Гліб. І, як не дивно, навіть Настина мама.

Після розмови в офісі, вони з Імагіним довго просто каталися по місту. Дощ лив як із відра, а вони більше мовчали, ніж говорили. А якщо починали говорити — то здебільшого вибачалися. Першою не витримала Настя, дівчина просто заборонила Імагіну ворушити цю тему. Раз і назавжди. Вона повірила бабусі. Не знала, чому саме, тому, що ця версія більш схожа на правду або тому, що вона допомагала хоча б трохи пом’якшити муки серця, але повірила. Про що і сказала Глібу, а він не став сперечатися.

Потім сидів у машині добру годину, знову за аркою, постукуючи пальцями по керму, періодично хапаючи телефон і відкладаючи його, переживаючи гірше якогось юнака.

Настя в цей час збирала речі й розмовляла з мамою… І він дико боявся, що ця розмова знову все зруйнує. Боявся, але прекрасно розумів — Наталя має право руйнувати йому все. Але вона не стала…

Гліб зрозумів це, коли побачив в арці Настю. Однією рукою вона витирала сльози, а в іншій везла валізу.

Він тоді не запитав, чому плаче, а вона не поспішала розповідати. Але та розмова з мамою назавжди закарбувався в Настиній пам’яті.

Ще з порога, боячись дивитися матусі в очі, Туся випалила на одному диханні, що її Гліб не винен і вона… вона його кохає.

Наталя кивнула, на якийсь час ховаючись у ванній. Що Настя, що Андрій, обидвоє знали — там їхня матуся всоте плакала. А потім жінка зайшла в кімнату доньки, сіла на ліжко, стежачи за тим, як Настя спустошує шафу.

З’ясувалося, якщо зібрати не все своє життя, то значну його частину в одну валізу — це швидко і просто. Настя ж впоралася з цим завданням з особливою жвавістю ще й тому, що її підганяли думки про те, як Гліб нервує під під’їздом, а мамине серце рветься на відстані кількох метрів. Різати пуповину їй потрібно було ще швидше, ніж це заведено,

— Я прийду в четвер, якщо… — Настя застебнула валізу, випросталася, тільки подивитися на маму ніяк не наважувалася, бо воліла гіпнозувати поглядом підлогу. — Якщо можна, — кинула один швидкий погляд, а потім знову під ноги.

— Насте… — Наталя ж покликала її абсолютно спокійно. — Настусю, — навіть двічі. Дочекалася, поки донька наважиться подивитися ще раз, постукала по покривалу поруч із собою, просячи присісти.

Відчуваючи себе дурною бешкетницею, Туся повільно підійшла, опустилася, тепер дивлячись уже на вкриті червоними цятками через хвилювання долоні.

Наталя ж явно збиралася розмовляти не так. Обхопила обличчя доньки долонями, повернула до себе, заглянула на саме денце дівочих очей. Зараз їй було простіше, ніж доньці. Нарешті настав той момент, коли Наталя могла сказати, що в ній є вдосталь сил на те, щоб узяти хоча б частину сумнівів своїх дітей на себе.