Глава 19

Глава 19

Гліб часто останнім часом зависав, згадуючи, як стався їхній кишеньковий атомний вибух.

Настя зустріла його біля під’їзду, вона стояла там, притримуючи поділ сукні, а вітер розвивав волосся. Тільки глянувши на неї, Імагін тоді подумав, що ще один сильний порив, і вона злетить. Правда, відпускати її права не мав, тому підійшов, притиснув до себе, боронячи і від вітру, і від інших зазіхань.

Тепер-то він не сумнівався: Настя — це те, що йому потрібно зараз, потрібно було завжди й буде потрібно далі. Метелик із Батерфляю з гострим поглядом, неприступна фортеця, боєць, у чомусь зовсім ще дитина, а іноді така мудра жінка. Хотіла б — могла водити на поводі його, але їй це не потрібно. Він закохався, вона закохалася. Тому вони рівні.

Того вечора Гліб збирався побудувати фундамент подальшого, неодмінно стрімкого сходження до нових висот стосунків. Зачарувати матір, знайти спільну мову з братом, у правильні моменти захоплюватися Настею, стравами, дитячими фотографіями.

А коли вони увійшли у квартиру…

Його ніби струмом вразило, варто було побачити Андрія. Він же добре пам’ятав Володимира. Ще б. Як забути обличчя людини, у чиїй смерті винний? Опосередковано або безпосередньо. Й один погляд на Настиного брата висмикнув ті старі спогади, судовий процес, фотографії загиблого.

А потім у коридорі з’явилася Наталія, і все попливло…

У світі тисячі Веселових. І те, що Настя колись розповідала, що живе з мамою і братом, а батько загинув, Гліба не зачепило. Навіть не дряпнуло. Мабуть, психотерапія спрацювала там, де працювати мала б пильність.

Коли він просив знайти роботу Веселовій старшій, навіть на ім’я Настиної мами уваги не звернув. Просто поклався на Марка, і все.

А тепер усі пазли складалися, знущально демонструючи, який же він дурень.

Як вона потрапила в його Метелик? Як він зауважив її поглядом? Чому його так зачарувала саме вона? Заклинило, і тепер же не відпустить. Чому вони з Олексієм тоді все ж помінялися, якщо це було дійсно так? Якби був він за кермом, зміг би уникнути аварії? Врятувався б Володимир? Вижив би товариш? Як склалося б його життя? А її? Вони зустрілися б? По-нормальному?

Закричав телефон, Гліб дістав його з кишені, подивився на екран, стираючи краплі, хмикнув, скинув.

Останнім часом він підіймав тільки від невідомих. Вірячи, що з одного з них може зателефонувати Настя. Навіщо? А чорт його знає, може, щоби знову обізвати, сказати, що дістав до зубного скреготу, що якщо ще раз побачить його поруч зі своїм під’їздом, викличе наряд. Йому треба було хоча б просто голос її почути, а сам він мовчав би. Що сказати? Він уже намагався вибачитися, пояснити, а виглядало, ніби виправдовувався. До того ж виправдовувався нерозумно. Вона має рацію — батька їй це не поверне.

Їй нічого не поверне батька, чиє життя забрав його мотоцикл.

Небо вибухнуло черговим спалахом, а потім злива зарядила ще сильніше. Гліба це мало турбувало. Ось уже четвертий день він із самого ранку обирав одну з лавок біля її під’їзду, сідав на спинку, нервово постукуючи підошвою кросівка по сидінню, накидав на голову капюшон, який тут же промокав, а потім краплі стікали вже по волоссю.

Він не хотів пробуджувати в ній жалість. Хотів просто, щоби вийшла й дозволила знову спробувати сказати… хоч щось. Виправити все… хоч якось. Що? Як? Гліб не знав.

Вона не виходила. Зробила переказ на ім’я компанії, про який йому повідомили в той же день, а потім перестала брати слухавку, не виходила й не входила в під’їзд, не зв’язувалася ні з Аміною, ні з Пампушком, ні з однією з дівчаток.

Звичайно, він міг би й сам піднятися, постукати, спробувати… Хоча кому він бреше? Не міг би. Немає в нього права вриватися в життя тих, кому він сам же його колись гарненько зламав. Права немає, але піти він теж не міг.

Знову телефон закричав — телефонував Марк. Видно, товариш відчував недобре, але говорити зараз Гліб не був готовий ні з ким. Хіба що з Настею, але вона не захоче.

***

— Знову сидить? — Наталя увійшла в кухню, сперлася на робочу поверхню стільниці, боячись підійти ближче до вікна. Навіть не знала, чого так боїться. Зненавидіти ще сильніше або… пошкодувати?

Настя поїхала три дні тому. Іноді телефонувала Антоніна Миколаївна, розповідала, як у них справи. Справи були… погано. Настя мучилася, але тримала все в собі, а бабуся не могла зробити з цим практично нічого. Намагалася відвернути увагу, поговорити, здерти кірку на рані, але молодша Веселова занурювалася в себе або втікала гуляти.

Це могло тривати тижнями, а то й місяцями, усі розуміли, що потрібно щось робити, от тільки що?

— Сидить, — Андрій же, дивився вниз, притискаючись лобом до скла.

Северов його дратував. Дратував, тому що через нього страждала Настя, страждала мама, а тата взагалі більше не було.

Бачити, як він мокне під під’їздом, було не шкода. Що його холод і вогкість проти того, як він вивернув душу мешканцям цього дому?

Ось тільки, на відміну від мами, чиї очі застеляли біль і горе, Андрій розумів, що тривати так не може. І з цим потрібно робити не щось, а вирішувати.