Глава 14

Глава 14

Консьєрж у під’їзді Імагіна зустрів її дружньою усмішкою й кивком, мовляв, пам’ятаю, проходьте, безмежно радий…

Вона пройшла, з побоюванням, але відчинила двері, швидко і з першого разу впоралася із сигналізацією, подумки хвалячи себе за це, а потім озирнулася, відчуваючи, як руки вкриваються мурашками.

Безлад вони залишили сильний, але наскільки пам’ятний…

Настя пройшла по коридору, вирівнюючи фотографії, ставлячи на місце скинуті з тумб речі, папери, знову зупинилася тільки на порозі спальні.

Ось тут вони з Глібом ще йшли в сторону… ложа пристрасті, зараз нагадує величезне м’яке гніздо зі стягнутою білизною, яка тепер валялася лантухом разом із подушками та ватяною ковдрою. А там Настя вже не відчувала підлогу під ногами. Тут же якимось чином опинився притягнений від самих дверей кросівок…

Хмикнувши, Настя зайнялася тим, навіщо, власне, прийшла.

Для того, щоб навести лад у кімнаті, знадобилося не так вже й багато часу. Туся цілком справедливо розсудила, що якби прийшла вона завтра раніше всього на пів години, так само впоралася, от тільки…

Тоді в неї не було б часу пройти наодинці по квартирі свого хлопця.

Вона всіляко намагалася зберегти межу між здоровою цікавістю й порушенням особистого простору. Не заглядала в шафи, тумби, не звертала увагу на те, що сама б не хотіла показувати Глібу, якби він опинився в неї вдома.

Але й такого — поверхневого огляду — дівчині вистачило, щоби багато чого зрозуміти. Він охайний… якщо не брати до уваги той безлад, який вони вчинили удвох. Мінімаліст, адже у квартирі більше простору, ніж меблів. У нього або хороший смак, або вміння добре вибирати людей, які займаються дизайном приміщень. З вікон відкривається чудовий краєвид, усе досить лаконічно, зручно, функціонально. Це справжнісіньке чоловіче житло. Житло, у якому жінка явно ніколи не господарювала, а вона…

Настя відчула одночасно відповідальність і страх. Він так просто всунув їй ключі. Так просто запропонував залишитися, ніби знайомі вони не кілька місяців, а половину життя, і він їй довіряє більше, ніж, напевно, було б розумним…

— Про що ти думаєш? — запитавши саму себе, дівчина похитала головою, опускаючись на шкіряний Імагіновий диван. Великий, коричневий, не надто м’який, але зручний. На ньому, напевно, дуже добре сидіти вечорами перед телевізором — величезною плазмою на пів стіни. Якщо він взагалі таким нудиться. Хоча це навряд чи… Насті складно було уявити Імагіна таким звичайним. З ноутбуком на колінах, ввімкненим телевізором, чашкою чаю або банкою пива в руках і пультом, що лежить поруч. От би подивитися на нього… такого. Тільки й цю думку завершити їй не вдалося — тепер через телефон. Телефонував Євген.

— Привіт, Настусю, — звернувся звичним своїм солодким голосом.

— Привіт.

— Я щодо вечора… — Пампушок якось довго вагався, а потім випалив так швидко, що розібрати було не так-то просто. — Олена зателефонувала, сказала, що може вийти сьогодні замість свого дня, попросила поставити замість когось із вас, я подумав, що ти будеш не проти, загалом… сьогодні відпочиваєш.

— Ти подумав, що я буду не проти… — намагаючись осмислити інформацію, Настя процідила те, що, можливо, не передавало суті, але чомусь збентежило.

— Так.

— А якщо я все ж проти?

— Ну пробач, Насте, я вже все вирішив, пообіцяв Олені, так що так…

— Дякую, що хоч сказав, — мабуть, з роботодавцем так говорити не дуже гарно, навіть трохи небезпечно, але стриматися Настя не змогла.

— Будь ласка, — а Євген ноток роздратування не вловив. Свята простота.

Знову на якийсь час замовк, зам’явся…

— У вас з Імагіним що… серйозно? — мабуть, слова підбирав. Тільки зрештою запитав зовсім по-простому, відразу в лоб. Жодного разу до того ж не видавши замовника її відставки на цю суботу.

— Пробач, інша лінія.

Скинувши, Настя шумно видихнула, підриваючись із дивана. Ось так. Молодець… Поїхав, але підстрахувався — доручив Євгену не пускати її на заборонену територію. І начебто злитися — нерозумно, адже із самого початку було очевидно, що так і буде, але дуже хочеться. Настільки, що руки засвербіли тут же зателефонувати, що вона і зробила.

— Привіт, — Гліб відповів одразу ж, ніби чекав. Хоча, напевно, чекав.

— Мені тільки що телефонував Пір.

— Що говорив? — тон такий спокійний, що якщо раніше Настя ще допускала можливість того, що це збіг, тепер сумнівів не залишалося.

— А сам не знаєш? Імагін, ти розумієш, що стосунки не дають тобі права розпоряджатися моїм життям?

Тиша.

— Якщо ти ще раз спробуєш зробити вибір за мене…

— Вдома поговоримо, Насте, добре? Чекай.

Добре чи ні, цікавилися в неї суто для проформи, оскільки тут же завершили розмову.

Це теж розсердило, але телефонувати ще раз та влаштовувати скандал Настя не стала. Який сенс робити це через телефон? Це щось вирішить? Їй, справді, так важливо саме сьогодні витанцьовувати в Метелику? Ні. Їй важливо, щоб він просто зрозумів, що вирішувати за неї не мусить. А подібні розмови вести краще особисто.