Глава 12

Глава 12

— Насте! — Наталя влетіла у квартиру, відчуваючи, як серце практично вилітає з грудей. Рветься, поривається, тріпоче. Так і до нападу недалеко. Нападу від радості.

— Що? — її улюблені діти вилетіли з кухні, на ходу дожовуючи зроблені на швидку руку бутерброди. Андрійко притримував водночас піжамні штани, на яких, схоже, тріснула гумка, а Настя стискала в руках телефон — тепер вона вічно з ним, навіть спить із девайсом на подушці. Про всяк випадок, якщо раптом її загадковий кавалер зателефонує.

— Мене взяли… — Наталя збиралася виголосити голосно, гордо, щасливо. А вийшло тихо, з грудкою в горлі, а потім сльозами на очах. Так теж буває, коли від щастя. Коли гора з плечей і світ знову у кольорах.

— Мамусю… — забувши про гумки, бутерброди, телефони, діти побігли по коридору до жінки, спочатку допомагаючи тій опуститися на табурет, а потім обіймаючи, цілуючи, Настя відчула, що очі теж щипає від сліз, намагалася бути сильною, але врешті-решт, не стрималася — притулившись до материнського боку, Андрійко, звичайно, бурчав, що болото розводять, але не відходив — погладжував своїх жінок по головах, дозволяючи пестити себе у відповідь.

Адже це… Господи! Адже це таке полегшення! Це прощання з Метеликом. Це біла смуга після чорної, це…

— Тільки на роботу чекають вже наприкінці серпня. — Сльози різко припинилися, Настя підняла погляд на матір. — Зараз штат укомплектований, а в середині серпня дівчинка йде в декрет, ну і я…

— Ну й чудово, — поки Настя намагалася зрозуміти, що це означає для неї, слово взяв їхній наймужніший у світі чоловік. — Зате ми встигнемо з’їздити до бабусі. Правда, Насте?

— Я не поїду, — дівчина похитала головою, вимучивши із себе ще одну усмішку.

Ну й добре. Яка різниця, піти з Метелика завтра або ще через кілька тижнів? Головне — переконатися, що маму точно беруть. От як тільки становище перестане бути хитким, як тільки вони будуть впевнені, що місце в Наталії в кишені, Настя тут же полетить із Батерфляю. А поки… залишилося ще трохи почекати.

— Чому не поїдеш, Настусю? Ми могли б усі разом… — мама провела по голові Тусі, помічаючи, як на обличчі доньки пройшла тінь.

— Ми ж уже говорили, мамо, — а Настя швидко встала, розвернулася, знову прямуючи на кухню. — Я залишуся вдома, а поїду потім, коли ви повернетеся. І бабусі так краще, не потрібно буде одразу таку юрбу годувати, і ми не будемо хвилюватися за квартиру.

— За квартиру — ні, за тебе — так.

— Нехай за неї хлопець хвилюється, мамо, а ми поїдемо відпочинемо.

Останнє слова в цій розмові залишилося за Андрієм.

Настя ж повернулася в кухню, забилася в куток диванчика, підібрала під себе ноги, гіпнотизуючи поглядом телефон. Їй дуже… дуже-дуже-дуже хотілося піти з Метелика. Тепер уже не тільки тому, що цьому опиралася вона сама, тепер усе було ще складніше — питання її роботи стало вічною причиною суперечок із Глібом.

Ось уже два тижні як не з Імагіним із пильним поглядом, а офіційним хлопцем, милим, ніжним, найкращим Глібом. І ці тижні затьмарювало одне — необхідність нестися в Батерфляй, необхідність повідомляти про це Глібові, а потім необхідність їхати з ним, мовчазним і злим, додому, коли він забирав із клубу.

Імагін багато разів намагався розпочати цю тему, Настя багато разів пояснювала, що поки питання роботи для мами не вирішиться, свій підробіток вона не кине, чоловік скреготав зубами, але ультиматуми ставити не наважувався. Розумів, що поки вибір навряд чи буде зроблений на його користь.

Тільки графік у Насті чомусь змінився, і Євгенчик більше близько не підходив, хіба що для важливих справ, а дівчатка…

Аміна періодично жартувала, інші теж посміювалися, назвавши попелюшкою, але якось не зло, без заздрості.

Одного разу, коли святкували день народження однієї з метеликів, навіть розговорили, сиділи, слухали, усміхалися, зітхали, а потім кілька разів підіймали пластикові склянки з апельсиновим соком за те, щоб кожній дістався такий Імагін, а хто собі такого вже знайшов, щоби не зник.

Настя й сама розуміла, що їй якось дико пощастило. Дико пощастило з тим, що Петро колись зрадив, що потім вигнав, що Аліна порадила зателефонувати в Батерфляй, що Імагін прийшов саме в той день. І далі щастило, бо дні йдуть за днями, а він не розчаровує. І вона його, здається, теж.

Ніби відчуваючи, що думають зараз про нього, Гліб зателефонував.

— Алло, — Настя схопила слухавку тут же, усміхнулася.

— Як справи? — голос чоловіка звучав досить глухо на тлі загального галасу.

— Добре, а в тебе?

— Теж непогано, був на зустрічі, ось закінчили, зараз поїду на іншу.

— А ми ледарюємо, — у цей самий момент на кухню знову завітав Андрій Володимирович, вмостився на стілець, хапаючи надкушений уже бутерброд.

— Ну ледарювати… — Імагін на якийсь час замовк. Настя подумала, що відвернувся на розмову з кимось ззовні. — У вас там нічого… нового? — а потім знову заговорив.

— Мама пройшла співбесіду.

— Вітаю! — голос Гліба був наповнений ентузіазмом. Мабуть, цього моменту чекали не тільки в родині Веселових.