Глава 11

Глава 11

— Гарно, правда? — двоє стояли біля великого полотна, тримаючись за руки. Чоловік періодично здійснював спроби перехопити дівчину за талію, притягнути ближче, але вона раз у раз знімала його руку, знову переплітаючи їхні пальці.

— Оригінально, — кивнувши, Настя потягнула Гліба до іншого експоната.

На фотографії був зображений потворний помідор. Точніше підписаний він був як 'потворний помідор', а фактично Насті потворним він не здавався. Навіть милим — незвичайним, не таким, як звикли. Ну й що, що не ідеально круглий? Ну й що, що зігнувся, скорчився, невже в цьому потворність? А раптом він у мільйон разів смачніший, ніж ті, які блищать своїми боками й пишаються ідеальністю своєї гладкої поверхні?

— Та… — Імагін, мабуть, думав про щось інше, схилив голову, скануючи поглядом потвору, потім в іншу сторону, потім прямо… — Ну кольори гарні.

Піднявши погляд на чоловіка, Настя примружилася.

— Глібе, а нагадай-но мені, будь ласка, навіщо ми сюди прийшли?

— Ми гуляємо, Насте.

— Зрозуміло, — гуляємо, отже, гуляємо. Знизивши плечима, дівчина потягнула чоловіка далі.

На цей раз, як і у випадку з першим побаченням, сценарій зустрічі планував Імагін. Їй сказали о котрій бути готовою, що дрес-код вільний, а будуть вони… гуляти. Ось і вдалася прогулянка Експоцентром.

Збірна виставка молодих/перспективних фотохудожників, велика частина з яких здалася Насті вкрай артхаузною. Ні, вони з Глібом іноді потрапляли на досить цікаві добірки. Наприклад, серію фотографій дитячих ляльок — трохи моторошні, але досить цікаві картини. Були серії, у яких потрібно було вловити сенс, були такі, на які просто цікаво подивитися, але зовсім небагато тих, які хотілося б передрукувати собі на фотошпалери, а потім годинами безперервно милуватися, лежачи на комфортному дивані.

Пройшовши чергову перегорожу, Настя з Глібом опинилися в ніші вже іншого фотохудожника.

Пара зупинилася біля першої картини — чоловік сидить на рибальському стільці. Фотографія, ніби дзвенить тишею. Тишею, спокоєм, передчуттям. Таке враження, що 'модель' не здогадується про те, що за нею стежать. Він дивиться перед собою скляним поглядом, думаючи про своє, і водночас готовий у будь-який момент смикнути спінінг, щоб дістати рибу.

Кинувши швидкий погляд на Гліба, Настя зрозуміла, що він поки йти не готовий — вивчає, отже, вона може оглянути інші об’єкти, щоб вибрати, до якого наступного підійти. Оглянула, знайшла…

— Дивись, ось ця гарна… — огинаючи одразу кілька фотографій, Настя попрямувала прямо до речі, яка її зацікавила.

На полотні зображена гладь води та сніжинка, яка прямує до неї. Гарна у своїй геометричній правильності, ніжна, але водночас загострена, а вода спокійна, жодного відблиску, навіть натяку на хвилі, і ти мимоволі чекаєш, що буде, коли сніжинка доторкнеться до поверхні — підуть кола або бідолаха просто розчиниться, віддавшись у владу стихії? От би ще один знімок — через секунду…

Настя опустила погляд у куток полотна, читаючи назву: «Мій океан» С. Самойлова.

— Це Сніжанина…

— Чия? — Настя озирнулася на Імагіна, який у цей самий момент таки обійняв її, притягнув ближче, а тепер, задоволений собою, розглядав фотографію.

— Дружини товариша. Це вже її експозиція…

Вдруге окинувши поглядом відведений цьому фотографу сектор, Настя загорілася — роздивитися ці роботи хотілося.

— А що це означає, не знаєш? — знову схиливши голову, Настя зрозуміла, що якщо дивитися під таким кутом, один зі кінчиків сніжинки доторкається до «океану» і боротьба не відбувається, вона не починає «танути в муках», вода ніби обіймає гостю, приймаючи.

— Гадки не маю… — простеживши поглядом за тим, що робить Настя, Імагін теж схилив голову, правда, йому це не особливо допомогло — красиво й красиво, а сенс… Він, напевно, є, просто не всім зрозумілий. — Особисто запитаємо, коли зустрінемося.

— А вона що, тут? — тут же напружившись, Настя знову озирнулася. Ні, знайомитися з друзями Імагіна вона ще не готова. Їй соромно за те, як відбулося його знайомство з її… друзями, в особі Петра й однокурсників, а постати перед серйозними людьми, якими, без сумніву, і є Імагінові друзі, зганьбити й себе, і його перед тими, чию думку він цінує — ні, цього Настя зараз хотіла найменше.

— Ні, вона була на відкритті, а сьогодні навряд чи.

Туся непомітно видихнула.

— Ти, до речі, знаєш її чоловіка…

— Я? — не встигнувши до пуття видихнути, Веселова тут же знову напружилася. Не вистачало тільки, щоб цей самий чоловік бачив її танці в Метелику.

— Коли ви з Пампушком… вечеряли, — Гліб усміхнувся, — я зустрічався з Марком. Марк Самойлов — чоловік Сніжани.

— Пам’ятаю, — Настя кивнула, відновлюючи спогади про той вечір.

Направду, чоловік, з яким тоді Імагін сидів за столиком, її не особливо хвилював. Ось якби він був із жінкою — запам’ятала б напевно, а так…

— Я теж пам’ятаю, між іншим, — її, дбайливо обійняту, підвели до наступного полотна, схилилися до вуха. — Скажіть мені, Настусю, а що ви робили тоді з Піром? За що він був ушанований повечеряти з вами?