Глава 8

Глава 8

— Настусю, чула, що вночі було? — Наталя повернулася з магазину, влетіла на кухню, на якій у цей самий момент снідали із дружньою суперечкою, відмовилася, коли Андрій спробував відібрати в матері пакети, відкрила холодильник, закидаючи туди покупки.

— Ні, — на щастя, Настя знала таємне правило, яке стосується будь-якої людини, якій є, що приховувати: не лізь із припущеннями поперед батька в пекло.

— Кажуть, бійка була, під ранок.

— Хіба мало бійок… — намагаючись зберегти максимально байдужий вираз на обличчі, Настя знизила плечима, роблячи ковток із чашки, а потім спустила рукави кофти, прикриваючи сліди п’ятірні, які залишилися після необережних хапань Петра.

— Ну, знаєш, під нашим під’їздом, мало, слава богу. А тепер навіть страшно якось, та й ти вічно в ніч кудись біжиш…

— Мам, — Настя кинула на Наталю погляд, нагадавши, що вони вже мільйон разів це обговорювали.

— Що, мам? Краще скажи, як іспити?

— Добре, — зміна теми Настю дуже втішила. — У вівторок передостанній, потім на тому тижні ще один, і все.

— А минулі як?

— Склала.

Наталія оглянула дочку підозрілим поглядом, але кивнула.

А Настя могла пишатися тим, що хоча б тут не збрехала ні крапельки — після першого проблемного, інші іспити пройшли куди краще.

— А в тебе що? — інший підозрілий погляд адресований був уже Андрійкові.

— А в мене, мамо, практика. Ми, знаєш, штори в класі знімаємо.

Мама знала. Знала, напевно, тому, що зазвичай штори потім приїжджали до неї додому і вже тут пралися. Добре, що в цьому році тяжка доля перепала комусь іншому, за що вона була безмежно вдячна богам. Це все ж хоч маленьке, але везіння.

— Ну, дивіться мені, — упоравшись із покупками, Наталя сполоснула руки, а потім знову повернулася до дітей, погрожуючи пальцем. — Я, може, не найсуворіша мати, але спробуйте завалити навчання, відчуєте, що таке батьківський гнів.

Батьківський гнів, у виконанні Наталії Андріївни, уявити було складно, але діти дружно закивали.

Отримання хорошої освіти — один із пунктів, за який ними міг би пишатися тато, й обов’язково стане пишатися мама, а отже, тут вони були єдиним фронтом — відучать, здобудуть, застосують.

— Настусю, мені здається, там твій телефон кричав, — кивнувши в сторону коридору, Наталя поставила закипати чайник, не помітивши, як дочка моментально підібралася. — Іди, перевір.

— Угу, — піймавши хитрий погляд брата, Настя піднялася.

— У нас що, новий кавалер з’явився? — на жаль, хитрості вистачило й на запитання. — Познайомиш?

— Не знаю, що у вас, а до мене телефонували, телепеню, — подарувавши розумнику штурхана, Настя попрямувала в кімнату. Жодного разу не поспішаючи, зовсім не відчуваючи, як серце починає битися частіше, варто тільки припустити, хто міг телефонувати, абсолютно не хвилюючись. Ні, собі вона бреше гірше, ніж мамі.

Телефон дійсно телефонував, а потім перестав. Настя взяла його в руки, розблокувала. Телефонував не він. Ну ось, розмріялася… Хоча мрії ж тут причому? Навпаки, потрібно радіти, відчувати полегшення, що не став телефонувати купу разів. Та й із якого дива? Допоміг, і на тому дякую. А вона йому вчора хоч подякувала? Настя задумалася, намагаючись пригадати, що говорила, виходило не дуже вдало — події злилися в одне суцільне марево, який пам’ять ніяк не хотіла розплутувати. Якщо ні — подякує, коли зустріне особисто. Так, так і зробить.

***

Перед новим днем у Метелику Настя нервувала більше ніж зазвичай. Згадувала останній вечір, здригалася, але змушувала себе зібратися, викинути з голови осудливі погляди Петра, який про себе більше знати не давав. Залишалося тільки сподіватися, що Імагін не знайшов і не вбив його, як обіцяв. Хоча з чого раптом йому це робити?

Опинившись у Батерфляї, насамперед Настя попрямувала до Аміни. Не те щоб заради вибачень, імовірніше, щоби пояснити…

— Я не хотіла…

— Мене послати? — Аміна вигнула брову, дивлячись на співрозмовницю зверху вниз із висоти підборів.

— Так.

— А мені здалося, що хотіла. Так це в тебе… з душею вдалося.

— Вибач, ти просто потрапила під гарячу руку.

Аміна пересмикнула плечима, мовляв, вирішено, забуто. А потім кілька разів відкривала рот, немов наважуючись, варто говорити чи ні. Вирішила, що варто.

— Знаєш, а я хотіла зробити боляче. Не знаю навіть чому. Напевно, тому що розумію, як це, коли на тебе дивляться, як на бруд, близькі… колись близькі. Ти мала б розплакатися і втекти, це було б… логічно. А ти дотанцювала. І тому розлютила. Ти виявилася сильнішою за мене, я колись так не змогла…

Настя не знала, що відповісти на відвертість Аміни, та й навряд чи та чекала на відповідь — розвернулася, пішла готуватися, а Настя ще якийсь час постояла в холі, прислухаючись до цокання годинника.

Цікаво, Імагін уже приїхав? Чи з’явиться тільки вночі? Звично сяде за один зі столиків, йому принесуть воду, він буде спопеляти її поглядом, періодично хмикати, відволікаючись на Євгена або на власний телефон?