Глава 5

Глава 5

— Знову? — Андрійко вже звично ввірвався в кімнату без потреби, окинув сестру суворим поглядом.

— Що? — Настя обернулася, відклала гребінець, з допомогою якого зачесала максимально пристойний і непретензійний хвіст.

— В ніч із дому?

Закотивши очі, дівчина взяла в руки блиск для губ, провела по нижній.

— Ти що, намагаєшся мене сторожити?

— Ну раз мамі це робити не дозволено, то хоч я…

— Все мамі дозволено, — Настя наїжачилася, закинула блиск у сумочку. Так, якось так сталося, що вона вже дуже давно не питала в мами дозволу ні на що. Але це не так жахливо, страшно інше — вона навіть повідомляла далеко не завжди. Йшла, забувши попередити, коли прийде, чи прийде, а мама не наважувалася питати. Нерозумно, але не відчувала себе в праві, чи що…

— Так куди ти зібралася?

— Вечеряю з молодим чоловіком.

'Який є моїм роботодавцем, а працюю я, до речі, танцівницею в одному з клубів, про який ти точно чув. Ну й на вечерю з ним я йду тому, що зобов’язана, оскільки грюкнула без свідомості перед ще одним роботодавцем, а цей ніби  мене перед ним захистив '. — Настя прекрасно уявляла, як витягнеться обличчя брата, якщо вона це скаже вголос, тому промовчала.

— Що за хлопець?

— Андрійку… — важко зітхнувши, Настя підійшла до брата, погладила того по цілком скуйовдженій голові. — Обіцяю, я повернуся не пізно, усе буде добре, ніхто мене не вкраде, не вб’є, викуп із вас не вимагатимуть, тільки не морщ лоба.

Морщити лоб, звичайно, ніхто не перестав, хоча б із природженого почуття суперечності, але й питань більше не задавали.

Андрій все-таки має рацію. Їхнє життя склалося так, що Настя давно не потребувала схвалення своїх дій, а мама з братом не відчували себе в праві схвалювати чи ні.

Вийшовши з під’їзду, Веселова озирнулася, шукаючи машину Пампушка. Потрібний їй седан стояв біля сусіднього під’їзду. Мабуть, переплутав. От і добре. Настя не горіла бажанням повідомляти Євгену свою адресу, щиро сподіваючись, що подібні знання надалі йому не знадобляться.

— Привіт, — дівчина пірнула в машину, усміхнулася водієві, який несподіваній появі був трохи здивований. Мабуть, задумливо вдивлявся в далечінь, сподіваючись побачити компаньйонку на цей вечір в іншій стороні.

— Привіт, — Пір, який розтягнувся в усмішці, потягнувся до Насті, збираючись поцілувати… поцілувати те, що підставлять. Настуся підставила щоку.

— Куди ми поїдемо? — дівчина влаштувалася зручніше, натягуючи спідницю нижче колін. Вдома перед дзеркалом вона не мала такого непристойно короткого вигляду. І блуза не здавалася такою непристойно прозорою, а ще виріз на ній точно був набагато скромнішим.

— Повечеряємо в одному хорошому місці, а потім… Повечеряємо загалом — Євген  усміхнувся, підморгнув, завів двигун.

За підготовку до вечора кавалеру можна було ставити тверду трійку. Не двійку тільки тому, що спромігся забронювати столик, перш ніж запропонувати поїхати до себе. У тому, що така пропозиція надійде, Настя не сумнівалася. А весь день замість того, щоб спати, витратила на програвання різноманітних комбінацій для уникнення цієї честі.

Машина зірвалась з місця, салон заповнили баси клубної музики. Таке враження, що йому цього лайн… музики на роботі не вистачає.

Насті усміхнулися, вона усміхнулася у відповідь, а потім повернулася до вікна, стежачи за тим, як бабусі на лавці біля цього під'їзду, сусіднього з її власним, проводжають авто осудливими поглядами. Ну ось. Прикрасять і завтра донесуть куди треба.

Будеш ти завтра, Настусю, головною героїнею історії 'повія з наркоманом'. Або 'наркоманка з сутенером'. Суть та ж сама. Настрій із кожною хвилиною стрибав все 'вище'.

***

— Рахунок, будь ласка, — офіціант вклонився, кивнув, а потім відійшов.

— Пробач, що не зміг удень ​​заїхати в офіс, — співрозмовник Гліба потер шию, намагаючись впоратися з щемлячим болем у м’язах. — Хоч куди глянь, всюди засідка.

— Зате повечеряли як люди, — Гліб усміхнувся, кидаючи черговий погляд вглиб залу, трохи правіше ліктя співрозмовника.

— Так, ну і питання розв'язали. — Співрозмовник схилив голову, вдивляючись в обличчя Імагіна. Той поводився трохи дивно. Начебто був тут, уважно слухав, ставив запитання і відповідав, але водночас перебував десь далеко. Не завжди. Тільки в такі моменти, як цей…

— Так, — моргнувши, Гліб знову сфокусував погляд на співрозмовнику. — Розв’язали. Ти візьмешся за це?

— Візьмуся, хіба в мене є вибір? Мої люди накапарили, мені ж виправляти.

— Повір, твої капарять не більше ніж мої, — ще один погляд крізь співрозмовника був якимось важким.

— Проблеми?

— Ні. Усе можна вирішити, просто… бісить.

Співрозмовник усміхнувся. Він прекрасно розумів, як це, коли тебе щось дратує. Або хтось. Йому перепала тяжка доля. Дратувати його — улюблене заняття дорогих серцю жінок, які його оточували. Причому він погодився на цю долю добровільно й навіть ні краплі про це не шкодував.