Глава 1

Глава 1

— Зберися, Настусю. Просто зберися! — дівчина встала з лави, підвелася на носочки, а потім опустилася, відчуваючи трепет і відчайдушну надію на те, що в неї все вийде. — Де наша не пропадала, правда ж? — намагаючись підбадьоритися, вона стиснула руки в кулачки, попрямувала до полиці, взяла в руки тюбик.

Гель має приємний запах, але для танцюриста цей запах гірший гіркої редьки. Варто м’ятному аромату наповнити роздягальню, оточення тут же починає охати, співчутливо цікавлячись, що порвалося, розтягнулося або притисло на цей раз.

Настя сміливо скрутила кришечку, видавлюючи вміст на кінчики пальців. Добре, що зараз охати було нікому. У роздягальні, як і в залі, вона одна. Вона і ця бісова кінська мазь.

Дівчина поставила ногу на лаву, приклавши пальці до внутрішньої сторони стегна, а потім провела вниз до коліна. Настя дуже ретельно втирала цілющий засіб у шкіру, щиро сподіваючись, що це врятує ситуацію.

— Ну ось, — розмазавши залишки мазі по долоньках, дівчина скотила краї шортів, натягнула на щиколотки гетри, зібрала волосся. Відкладати більше не можна. У неї були два місяці на реабілітацію. І вона майже робила все, що потрібно. Майже не напружувала ногу, майже не відчувала, як тягне цю чортову ниточку-м’яз. Майже ходила на прописані лікарем процедури. Два місяці минуло, а, отже, саме час спробувати…

Закривши двері в роздягальню, Настя прошмигнула в зал. Знала, що в такий ранній час тут нікого не зустріне. Петро прийде тільки до одинадцятої, група підтягнеться до пів на дванадцяту. Все ж субота, всім хочеться виспатися.

Впевненим кроком підійшовши до станка, Настя вперлася в нього руками, дозволяючи собі останнє відтермінування. Вона підняла погляд вгору, подивилася кудись у далечінь. Туди, де на вулиці травень, сонце і щастя, а потім уявила, як через якихось двадцять хвилин щастя настане вже для неї. Неодмінно настане.

Настя з нереальною ретельністю і педантичністю розігрівалася, опрацьовуючи кожну вправу краще, ніж колись в дитинстві на відкритих уроках перед батьками. З побоюванням чекала того моменту, коли… І тому відтягувала.

Але ж вічно відтягувати не вийде, рано чи пізно доведеться подивитися правді в очі.

Підтягнувши килимок до дзеркала, дівчина почала по міліметру опускатися, даючи ногам вільно ковзати в сторони. Колись поперечний шпагат давався їй куди легше, ніж поздовжній. Колись, а тепер…

— Чорт, — права нога знову підігнулися. Ненависна ниточка-м’яз натяглася до межі, так і не давши сісти. Два нещасні місяці пройшли даремно.

***

— Ти чому так рано? — Петро сперся плечем об одвірок, стежачи за тим, як дівчина зло заштовхує форму в рюкзак.

Настя, очевидно, була занадто в собі, щоб помітити, як з’явився хлопець. Варто було почути питання, здригнулася, а потім кинула на нього розгублений погляд.

— Тренувалась, — знизила плечима, продовжуючи трамбувати сумку, тільки вже не настільки люто.

— І як? — молодий чоловік зробив ковток із картонного стаканчика, продовжуючи вивчати поглядом стрункий силует танцівниці.

— Ніяк, — не вважаючи за потрібне приховувати, Настя видихнула у відповідь, а потім опустилася на лаву, зводячи на чоловіка відчайдушний погляд. — Ненавиджу себе за цю ситуацію. Ненавиджу, — вона мимоволі потяглася до травмованого стегна, стиснула на ньому пальці.

У пам’яті знову виплив момент, коли все пішло не так. Вона прибігла на тренування з запізненням, прямо з морозу попрямувала в зал, проігнорувала зауваження Петра про те, що краще б розім’ялась, відмовилася, вважаючи це марною тратою часу, а потім попрямувала до гурту, щоб тут же приєднатися до репетиції.

Приєдналася. Приєдналася так, що хруст було чути всім. Виявляється, при розтягненнях теж може хрустіти.

Ні, в цей день вона відпрацювала до кінця. Навіть додому дійшла, відчуваючи лише практично непомітний щемлячий біль ближче до коліна, а потім була ніч… Ніч без сну, коли Насті здавалося, що вона помре від болю. У хід йшли подушки, іграшки, вона підкладала під хвору ногу все, аби не доводилося нею ворушити.

Вранці був травмпункт і радісне повідомлення лікаря про те, що нога не зламана, а ось танцювати поки не можна.

Настя засмутилася, мама теж, Петро засмутився начебто більше всіх, але запевнив, що нічого страшного не сталося, змусив дати обіцянку, що Настя буде лікуватися, а через два тижні повернеться здоровою.

Через два тижні вона повернулася… колодою. Травма не зажила. І як би Настя не намагалася це приховати, серед своїх не приховаєш. Вони ж бачать, коли кривишся, смикаєшся від болю, закусуєш губу й елементарно не відпрацьовуєш так, як раніше.

Тиждень Настя день у день намагалася розробити хвору ногу, але краще не ставало. Ниточка-м’яз не хотіла догоджати власниці, пручалася, як могла.

Зрештою, знову був лікар, знову його усмішка й радісне запевнення, що все відмінно, але краще підлікуватися. Два місяці. Два місяці без танців.

Настя засмутилася, мама теж, Петро засмутився начебто більше всіх. Але раз лікар сказав, то що тут зробиш?

Минуло два місяці. Сьогодні все мало б вирішитися і, здається, вирішилося…