Ефект метелика 3. КУРС НА ВИЖИВАННЯ ПІСЛЯ КОХАННЯ. ВИХІД. Дії 10, 11, 12

Вихід. ДІЯ 10.

З Варшави летіли нічним рейсом. Том задрімав на моєму плечі, насунувши свою улюблену в’язану шапку на очі — ту, що робила його схожим на доброго гнома-інтровертa.
Лука навпроти тихенько редагував відео для нашого тенеріфського фіналу — синхрон нарізав, щось підправляв у кольорі, бурмотів чеські лайки, коли програма підвисала.
Джанкарло — колишній шеф з Неаполя, нині наш партнер — щось глухо бубонів про «революційнy концепцію гастросцени Канарських островів», і я знала: коли він так говорить, то або народжується шедевр, або катастрофа.
Я дивилась у вікно. Чорне небо повільно розсвіталося. Десь внизу була Атлантика —  невидима, але відчутна, як велика жива істота.

Сонце підіймалося з-за краю світу, і я раптом побачила свій відбиток у склі — втомлений, але якийсь новий.
Міцніший.
Спокійніший.
Живий.

«Софі, ти повертаєшся не до минулого.
Ти повертаєшся до себе.»
— прошепотіла я подумки.

Коли літак торкнувся землі, весь салон м’яко хитнуло — ніби сам острів упізнав мене.

— Tenerife Norte. Bienvenidos, — голос стюардеси був теплий, як рука на плечі.

Том прокинувся:
— Ми вдома?
— Ми на острові, Томасе. Це не зовсім дім. Але щось близьке.
— Дім там, де тебе не ображають, — сказав він і потягнувся. — Хоча тут мене теж інколи ображають.
— Не сьогодні, — посміхнулась я.

Літак м’яко приземлився. Пальми за вікном хитались так, ніби кивали мені.
А на душі тим часом росла тривога — я знала, що мене чекає болюча розмова перед остаточним, я сподіваюся, розривом.
Маттео — моя велика пристрасть.
Моя остання любов.
Мій останній демон.

Він сказав колись:
«Ти мене звабила і покидаєш».
А я тоді відповіла:
«Ні, я тебе знайшла… і втрачаю».

Тепер я втрачаю його остаточно.
Маттео вже не було.
Мене мучив лише той образ, який я сама ж і намалювала в своїй уяві про жіноче щастя.
І цей образ переслідував  мене два роки, аж поки я не зрозуміла: дияволу не можна віддавати душу. Навіть заради великого кохання. Те, що лишилося зараз — лише тінь від образу чарівника, якого вигадало моє виснажене серце.

Мені так боляче до нестями втрачати мою пристрасть, останню в моєму житті. Більше такої не буде. 
Ця пристрасть була не любов’ю — вона була бурею, яка щоночі ламала мені крила. Колишнього Маттео я не поверну. Його просто немає. Це примарне кохання я сама собі придумала і з першого дня ця пристрасть мене вивертала і викручувала, забирала всі сили, тягнула всю енергію. 
Так, мені буде не вистачати тебе, Маттео, мій любий демон. І я розумію, що цю біль потрібно пережити. 
Так, мені буде не вистачати тебе, Маттео у тій формі, у якій ти ніколи не існував.
Буде не вистачати твого голосу, який я підсвідомо наділяла теплом, буде невистачати
твоїх рук, які у моїх спогадах були ніжніші, ніж у реальності.
Мені не вистачає твого демона, мій любий демон.

І так — я хочу помсти.
Гострої, швидкої, живої.
Такої, щоб хоч на секунду ти відчув ту саму біль, яку так щедро впинав у моє серце.
І не тільки моє — я впевнена, що твоя «любов» залишила шрами ще на десятках жінок.

Руки чешуться вдарити.
Словом. Поглядом. Правдою.

Але я знаю:
щоб завдати удару — треба бути спокійною.
Холодною.
Чіткою.
Такою, якою ти не очікуєш мене побачити.

Дияволу не можна віддавати душу.
Навіть якщо він приходить у вигляді кохання.

Я вдихнула.
Вирівняла спину.
Поклала всередині себе крапку.

Все йде по плану.

Щойно ми вийшли в зону прильоту, нас оточив запах океану, кави й ранкового сонця.
Тенеріфе завжди пахне так — ніби тут повітря тепліше, ніж будь-де.

— Сеньйора Софі? — хтось покликав мене по імені.

До нас підійшли двоє чоловіків у світлих лляних сорочках — акуратні, засмаглі, з тією канарською усмішкою, де змішуються привітність і державна ввічливість.

— Альваро Мартінес, — перший простягнув руку. — Departamento de Cultura y Gastronomía del Cabildo.
— Рубен Ечеверрія, — додав другий. — Coordinador de Proyectos Especiales.

Вони досить тепло посміхнулися — не так, як чиновники у Європі.
У Канарців була своя м’якість.

— Ми раді вітати вас на острові, сеньйора Софі, — сказав Альваро. —
Ми запросили вас сюди, щоб представити фінальний етап вашого гастротуру саме тут, де все почалося.

— Острів вам вдячний, — додав Рубен. — Ви привернули увагу Європи до Канар, і ми хочемо створити подію, яка стане частиною нашої історії гастрокультури.

Я на секунду завмерла.
«Подія… історія… фінальний етап…»
Занадто урочисто для жінки, яка прилетіла пережити власний кінець.

Лука легенько штовхнув мене ліктем:

— Мені здається, ти стала знаменитістю.

— Мені здається, я просто хочу в душ, — буркнула я.

— Ні, Софі, — втрутився Джанкарло, закочуючи очі. —
Ти кульбітнула всю гастросцену Європи.
А тепер — Канари.
Готуйся, зірко.

Я відчула, як у животі щось стиснулося.
Це було не страхом.
І не гордістю.
Це була сила, яка поволі піднімалась у мені крізь втому.

Альваро показав рукою на скляні двері:

— Наш водій вас вже чекає. Ми дамо вам день відпочинку, а завтра зустрінемось, щоб обговорити деталі.

Мінівен стояв біля входу — прохолодний, блискучий, із відкритими дверима.
Шофер, старий канарець з густими бровами, усміхнувся мені так, ніби знав усе ще до того, як я щось сказала.

— Hoy hace calor. Es un buen día para empezar algo nuevo.
(«Сьогодні спекотно. Гарний день, щоб почати щось нове.»)

Я ковтнула повітря.

Так.
Новий день.
Нове я.
Новий острів — або, може, той самий, але для нової Софі.

Я усміхнулася.
Я обожнюю ці випадкові фрази, які іноді звучать як знаки.

Тенеріфе миготів за вікном: сині стіни будинків, тераси, джакаранди, чорні лавові пагорби.
Атлантика виблискувала сріблом.