Ефект метелика 3. КУРС НА ВИЖИВАННЯ ПІСЛЯ КОХАННЯ. ВИХІД. Дії 7, 8, 9

Дія 7. Прага. Ранкова симфонія.

Літак торкнувся злітної смуги, ніби кіт — м’яко, але з характером. Софі трохи здригнулася, бо в голові ще пульсували лісабонські фаду, а серце — ні, не билося, а вальсувало. Вікно було запітніле, а за ним — Прага, як у винній пляшці: трошки туманна, з присмаком старовини.

Том, сидячи поруч, уже встиг з’їсти три цукерки з набору авіаліній і писав щось у блокноті. Софі не питала — вона вже знала: то список нових думок, фраз і, можливо, слів для нового кохання, якщо таке трапиться до вечора.

— Прага, крихітко, — пробурмотів Том, натягуючи капелюха, — покажи нам свою магію.

Позаду них сиділи двоє італійських колег — Лука Маріні — тонкий, педантичний, відповідальний за логістику, трохи тривожний і Джанкарло Б'янко — харизматичний і емоційний. Він займався піаром і комунікацією, любив поговорити про «імідж» і «місію».

Один нервово гуглив «празька погода», другий — «празьке пиво». Лука був як завжди підтягнутий, у піджаку, що пах Dior Homme, а Джанкарло — в бежевому пальто з крихтами круасана на лацкані. Обидва — втомлені, але бойові.

У залі прильоту празького аеропорту імені Вацлава Гавела стояв чоловік у темному пальті, з капелюхом, наче з фільму з Вігго Мортенсеном. У руках — табличка, але не банальна, а написана каліграфічно, золотими літерами:
«Пані Софі. Смак, що лікує.»

Софі підняла руку, вітаючи зустрічаючу сторону.
Чоловік підійшов, чемно кивнув і заговорив українською із легким акцентом:

— Мене звати Войтек, я — координатор події, ваш тіньовий ангел, шофер, і трохи музикант. Якщо ви дозволите — я буду вашим контрабасом сьогодні.
— А я — ваша нота «ля», — миттєво відреагувала Софі, й усміхнулася.
Том тільки закотив очі, але усміхнувся — вже знав: ця подорож буде знову з присмаком драми і нотками джазу.

— Авто чекає ззовні. Ми їдемо одразу не в готель, а… — Войтек змовницьки вклонився. — У одне місце. Там, де спокій прокидається раніше за туристів.

Лука скривився — не любив сюрпризів без координат. Джанкарло захоплено шепотів: «Che poetico!» і щось нотував у телефон.

Софі вдихнула повітря празького аеропорту. Воно було холодніше, ніж лісабонське, але мало іншу силу — свободи без страху.

Вона глянула на Тома, кивнула, і — вийшла за межі скляних дверей.
Авто стояло біля бордюру, чорний Mercedes Viano, але не пафосний, а стриманий, як хороший вчитель музики. В салоні пахло кавою і деревом — хтось залишив саше з кедром і кардамоном. Том одразу вмостився біля вікна, Лука вийняв iPad, Джанкарло вмикнув джаз.

— Готель ще почекає, — сказав Войтек, коли всі розмістились. — Спочатку ми заїдемо в одне місце. Його немає в путівниках. Але воно знає, як лікувати шум у голові.

— То ми їдемо до психоаналітика чи на пиво? — запитала Софі.

— Власне, обидва варіанти можливі, — усміхнувся Войтек. — Але спершу — ранкова Прага з висоти.

Через дванадцять хвилин авто зупинилося на пагорбі. Не Петршин, не Градчани. Місце без туристів. Вузька алея з оголеними деревами, світанок прокидався в тріщинах неба. Вдалині — Прага, розлита мов акварель: золоті шпилі, мідні дахи, річка, яка тече, як думка, яку не зупинити.

— Це — мій особистий балкон, — сказав Войтек. — Я приходжу сюди, коли не знаю, що грати.

Вони вийшли з авто. Повітря було свіже. Холодне, але не колюче — як реальність, яка вже не ранить.

Софі стояла мовчки. Перед нею — старе місто. Вдалині чувся звук трамвая, а в повітрі пахло мокрою землею, корою й... надією.

— Звідси краще починати, — сказав Том. — Не з інстаграму, а з правди.

— І це правда, — прошепотіла Софі.

У тиші, яку навіть вітер не порушував, вона подумала:

«Тут я не хочу бути цікавою. Хочу бути чесною. Без образу, без легенди. Просто — жінкою, яка втомилась вірити у кінець, і вперше вірить — у нову сторінку.»

— Ну що, — Войтек плеснув у долоні, — тепер час показати вам готель, далі ваш сніданок, кава, душ, свобода вибору.

У машині їхала вже інша Софі — спокійна, мовчазна. Але в очах — готовність. Не до бою, а до… щирості.

Її новий день починався не з планів, а з погляду на місто, яке не кричало — а чекало.
Войтек увімкнув радіо — грала стара чеська мелодія, схожа на вальс. Авто спускалося вузькими вуличками, мов пливло по нотах.

— Це Влтава, — сказав він, вказуючи на ріку, що вигиналася внизу, як стрічка на вітрі. — Вона — як контрабас. Глибока, іноді темна, але завжди тримає ритм.

Софі притулилась до вікна. За склом миготіли фасади — жовті, рожеві, обшарпані, але гідні, як жінки, що не бояться зморшок. Місто не ховалося, не підлаштовувалося під туристів. Воно приймало їх — але не кланялося.

— Це Танцюючий дім, — сказав Войтек, коли авто пригальмувало біля химерної будівлі, яка справді здавалася парою в танці — ніби хтось поставив фламенко серед бароко.

— Він не вписувався спочатку в архітектуру міста, — додав Войтек. — Але тепер він — його візитівка. Як і всі ми, коли дозволяємо собі бути трохи інакшими.

— Він мені подобається, — сказала Софі. — Бо не вибачається за свою форму.

Вони проїхали Карлів міст — ще порожній, тільки кілька фотографів, голуби, художник із мольбертом і музикант, який грав щось, схоже на «Nothing Else Matters», але на скрипці. Міст вів через історію, мов місток через пам’ять.

Нарешті, авто зупинилось біля готелю.

— «Boho Prague Hotel» — сказав Войтек. — Маленький, камерний, але з душею. І, головне — із добрими сніданками.

Вестибюль був тихим, запах кориці змішувався з кавою. На стіні — стара карта Праги й цитата Кафки. Софі усміхнулась — знову місто говорить із нею не словами, а знаками.

Її номер — 402. Просторий, світлий. Вікна виходили на черепичні дахи, з комину підіймався легкий дим.

Софі сіла на ліжко, зняла взуття і глянула у вікно. Прага була ніжна. Не фліртувала, не спокушала. Вона запрошувала — просто бути.

Софі відкрила блокнот і написала:

«Тут не треба починати з чистої сторінки. Тут достатньо просто перегорнути попередню.»
Софі пройшлася босоніж по дерев’яній підлозі, торкнулась тканини штор, вдихнула аромат свіжої білизни — в номері пахло затишком, якого вона давно не відчувала.
У двері чемно постукали. Голос адміністратора повідомив:
— Пані Софі, вас чекають на сніданок у залі Boho. Якщо зручно — в будь-який час до одинадцятої.