Ефект метелика 3. КУРС НА ВИЖИВАННЯ ПІСЛЯ КОХАННЯ. ВИХІД. Дії 4, 5, 6

ДІЯ 4. ПАРИЖ. СОФІ В МІСТІ, ДЕ БОРЩ СТАВ АРТ-ОБ’ЄКТОМ. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ З МИНУЛИМ.

Париж зустрів Софі м’яким дощем, запахом круасанів і музикою в метро. Небо було кольору недозрілого сливового джему, але настрій — як після першої ложки доброго борщу: глибокий, теплий і трішки з перцем.
Софі зупинилася у готелі «Hôtel La Louisiane» — легендарна «бульбашка часу» в самому серці Сен-Жермен-де-Пре, де стіни пам’ятають тишу Жана-Поля Сартра, сигаретний дим Сімони де Бовуар і сонячні промені, що кожного ранку торкалися сторінок незакінчених рукописів.
Будівля готелю була стара, але не втомлена.
Високі французькі вікна виходили прямо на Сену — за ними шумів Париж, але всередині було тихо, як у бібліотеці. Дерев’яна підлога скрипіла, ніби шепотіла чужі історії. Лампи світили м’яким жовтим світлом, яке не засліплювало, а обіймало.

У номері — повна простота і глибина: ковдра, що пахне лавандою, маленький письмовий стіл з чорнильницею, вода з лаймом у келиху, який нагадував келих для вина, але був наповнений спокоєм і — листівка на подушці з написом:
«Bienvenue, Sofi. Demain, Paris goûtera votre vérité.»
(Ласкаво просимо, Софі. Завтра Париж скуштує вашу правду.)

Софі пройшлася босоніж по дерев’яній підлозі, розсунула фіранки, і впустила в кімнату Париж… Сену… Вітер… Натхнення…
Тут не треба було нічого вигадувати — тут достатньо було просто бути.
Всередині номеру було тихо. Дуже тихо.
Стіни — кольору старої книги, дерев’яна підлога — тепла, з тріщинами, ніби долоні життя.
На письмовому столику лежала книга. Відкритий том Симони де Бовуар з підкресленим рядком:
«Жінкою не народжуються, нею стають.»

Софі торкнулася пальцями сторінки. Посміхнулась. Потім вийняла з валізи кухонний фартух із написом:
“BORSCHT, BUT MAKE IT ART.”

Розклала продукти на ліжку, мов дорогі парфуми:
буряк, яблуко, сушену капусту, шматок чорного хліба і черпак з гравіюванням її імені.

Потім Софі підійшла до дзеркала, подивилась на себе — без гриму, без захисту.
— Я не просто страва дня, — прошепотіла вона. — Я — меню. Я — смак, який не забувають.

Вдихнула. Видихнула. І вперше відчула: тут і зараз  страху немає, вона вільна.
Іще було передчуття. Передчуття чогось великого, де не буде гри. Буде тільки правда — з буряком, з мовчанням, зі скрипкою і, можливо, зі сльозами.
Того вечора, в номері готелю на вулиці Rue de Seine, Софі залишилася сама…Том приніс їй фрукти і вівсянку, побажав «завтра не варити сльози» і зник. 
Вона встала, запалила світло над дзеркалом.
Натягнула фартух з написом: «BORSCHT, BUT MAKE IT ART.»
Сіла на край ліжка — і довго мовчала.
Потім встала й поставила перед собою стілець, поклала на ньому буряк і сказала:

— Ви коли-небудь бачили, як плаче буряк? — спитала вона напівголосом, ніби тренувала його.
— Він червоний, бо ввібрав у себе стільки землі, стільки сонця, стільки мовчання.
Пауза. Глибока.
— Його теж обчищають, ріжуть, кидають у киплячу воду. Але він не втрачає смаку.
Софі глянула у дзеркало. В її очах виблискувала концентрація — гаряча, як пар над каструлею.

Вона підійшла до столу.
Переклала туди овочі. Торкнулась кожного інгредієнта з повагою, як до архівів пам’яті.
— Це не просто інгредієнти. Це — мої епізоди життя. Це біль. Це любов. Це чоловіки, що хотіли мене приготувати.
— Але сьогодні — я ось тут, біля плити  і я з вами. І я  — шеф-кухар.

Вона зробила крок уперед, наче входила на сцену. Погляд уявно скерувала в зал.

— Я не запрошую вас на вечерю. Я запрошую вас у себе.
— Смакуйте не борщ. Смакуйте мене.

Пауза.

— Якщо хтось з вас плаче — значить, я готувала цю страву не дарма.

Софі зупинилась.
Вона підійшла до вікна й розчинила його в ніч. Париж уже спав, загорнутий у світло ліхтарів. Але всередині Софі вирував завтрашній день.
І вже завтра — вона просто повторить цю репетицію. Тільки вже не перед дзеркалом і столом, а перед залом.

Вночі їй снився сон: стіл. — довгий, білий, як весільна сукня, що чекала на момент істини. На ньому — тарілки. Погляди гостей — як приправи. І в центрі — вона. Не наречена. А шеф. Не наряджена для когось. А зібрана для себе.
Навколо — жінки. Старі з сивими косами, молоді з татуюваннями, у вишиванках, у костюмах, різні.
Софі стояла в центрі.
У руках тримала ложку — срібну, блискучу.
— Ти зробила нас, — сказала одна з жінок. — Тепер ми можемо дихати.
— Тепер ми можемо мовчати не зі страху, а з повноти.

Софі поглянула на свою каструлю з чистою водою — і побачила там… себе. Не розмиту, не розбиту. Себе — цілу.
І з неї виросли крила — не білі, не рожеві. А червоні, як буряк, і легкі, як пух.

Уві сні не було оплесків. Тільки шурхіт ложок. А потім тиша, яка нічого не вимагала.
Софі прокинулась від ранкового сонця на вулиці, проміння якого заглядало у вікно.
І перше, що вона сказала вголос:
— Сьогодні я зварю не борщ. Сьогодні я зварю сенс життя.

Перше гастро-шоу.
ПАРИЖ. MAISON DE LA POÉSIE.

Будинок Поезії на Rue Saint-Martin зазвичай дихає метафорами. Його сцена пам’ятає голоси французьких філософів, сльози актрис і тихі революції, що починались із віршів.
Але цього дня тут замість строф — аромат лаврового листа. Замість перфомансу — гастро-шоу. Тут, у серці 3-го округу, кухня перетворилась на театр, а борщ — на вірш у три дії.
Публіка зібралася обрана — журналісти світових кулінарних журналів, гастрономічні блогери, молоді поети у шовкових шарфах і навіть сивочола феміністка з сережкою у формі пательні — мов акцент на минулих битвах. І багато жінок в українських вишиванках з дітьми і декілька чоловіків, також у вишиванках.

Софі вийшла на сцену впевнено.
Її сукня була простою, як інгредієнт. Фартух із написом «BORSCHT, BUT MAKE IT ART» одразу перетворив її з кулінарки на художницю — жінку, що не просто готує, а творить.