ЧАСТИНА 2. ОСТАТОЧНЕ ЗБОЖЕВІЛЛЯ. Дія 4, 5, 6

ДІЯ 4. Азов VS Паста.

Вечори на кухні в Altavista del Sol стали новим видом театру абсурду. Там, де мала б бути тиша і аромат вечері, з кожною годиною розгоралися словесні баталії, які могли б стати сюжетом для геополітичного ток-шоу.

Том приходив перший на кухню... услід за Софі. Щойно вона витягувала буряк чи ставила каструлю з водою, він уже був поруч — у кросівках, худі, з телефоном і сигарою у руках і очима, повними очікування.

— Це борщ? — питав він із надією, як дитина в різдвяний ранок.

— Це поки що вода. Але буде.

— А часник буде? Я люблю, коли в тебе з часником… і коли з перцем. А можна я запишу?

І він записував. Швидко, з ентузіазмом. І, як шпигун із кулінарної розвідки, пересилав ці рецепти друзям. Скільки їх було — ніхто не знав. Можливо, він будував підпільну мережу української гастроправди. А можливо — просто мав добре серце й Pixel із гарним зв’язком.

У домі тим часом панував режим надзвичайної харчової безпеки. Їжу ховали — не від злодіїв, а від Тома. Сир — у духовці. Ковбаса — в коробці з-під Lego. Печиво — за пральним порошком. Йогурти — між рушниками. Лише Софі трималася інакше. Вона годувала.

І Том її боготворив.

Він тупцювався біля плити, облизуючи губи, як песик, що вірить у дива, — але з виразом обличчя агента, який готується до кулінарного перевороту.

Всі — ховали. Вона — давала. І це було занадто… людяно. А значить — підозріло.

Маттео не витримував. Його очі щораз наливалися ревнощами, як вино в келих за великою знижкою. І як тільки Том у захваті знову прошепотів:

— А можна я допоможу… ну, з морквою?

Маттео зірвався.

— Відійди! — гаркнув він. — Це моя… жінка!

— Та я моркву хотів… — щиро здивувався Том.

— І борщ! І часник! І капуста — це  наше інтимне життя!

Софі навіть не підняла погляду. Тільки закотила очі, як справжня драма-королева.

Але шоу лише починалось.

У повітрі витав запах борщу, тютюну і пасивної агресії. Том дістав телефон. Маттео — виделку. Софі — ложку.

— А ти взагалі, — почав Маттео, ковтаючи пасту, — знаєш, що у вас в Україні є фашисти? Азов… через них усе і сталося. І Путін…

— Продовж, — вже грізно перервала його Софі, помішуючи борщ із точністю політичного коментатора. — Скажи, що Путін — визволитель. Давай. Тільки для початку зніми хрестик із шиї. Бо клоунада не повинна мати релігійного присмаку.

— Я не це мав на увазі… — зам’явся Маттео. — Я просто… Я мав на увазі, може, краще було б віддати ті території. Щоб зупинити війну. Щоб більше ніхто не вмирав. З обох боків… барикад…

— Ага, — повільно промовила Софі, відкладаючи ложку. — Тобто віддати своє — і буде мир? Логічно. Тоді почнімо з тебе. Віддай свою гітару, мікрофон, свої шкарпетки, пральну машину, унітаз, мене в придачу — ну, щоб не було конфлікту. А ти не забув, що Італія — батьківщина фашизму. То, може, Росія мала би напасти спочатку на вас? Віддайте Рим! Вперед! Рим — фашистам! Пасту — під санкції!

Маттео опустив погляд у свою тарілку. Паста не відповідала.

Том, не втручаючись у політичні нюанси, відкрив кришку каструлі, зазирнув туди з благоговінням і прошепотів:

— А борщ… коли буде готовий?

А потім, трохи подумавши, додав уже серйозно:

— Маттео, я багато читаю. І знаєш… Якщо країна бореться за свою землю — це не фашизм. Це гідність. Це право жити. Україна не нападала. На неї напали. І захищатись — це не зло. Це як коли тебе ображають, а ти не мовчиш. Тільки в Україні це не слова — це танки. І коли люди воюють за свою свободу, це не ідеологія. Це — життя. І якщо ти не можеш цього зрозуміти — значить, ти ніколи не був на боці справедливості.

Ці слова зависли в повітрі, як звук, що вийшов за межі розуміння. У Маттео перехопило подих. Він намагався щось сказати, але замість цього ковтнув повітря, відставив тарілку з пастою і встав з-за столу. Його обличчя зблідло, очі опустились додолу. Він ішов із кухні, як той, кого перемогла не логіка, а правда. І це було найгірше для його нарцисичного серця.

Після вечері Том прибрав тарілки і поставив чайник. Софі мовчки витирала стіл. Її руки трохи тремтіли. Не від страху — від втоми. Втоми говорити з тими, хто не чує. І вдячності — до тих, хто чує без слів.

Вночі вона лежала поруч із Маттео. Він не хропів. Він лежав тихо, як камінь у воді. Її думки носилися по колу. «Якого біса я знову тут? Чому я знову біля нього, після всього? Чому серце не слухається мозку?» Вона повернулась до вікна. Над океаном плив місяць. І Софі прошепотіла:

— Тільки б не зрадити саму себе.

Том теж не спав. У своїй кімнаті він прокручував у голові все, що сказав. І думав, чи це було правильно. А потім підвівся, взяв телефон і написав Софі повідомлення: «Слава Україні». І на мить усміхнувся. Бо відчув — цього разу він був на правильному боці.

ДІЯ 5. Апокаліпсис або сімейна ідилія.

Софі допомагала готувати кімнату до приїзду дітей Маттео, які от от мали прилетіти з Італії. Вона перестеляла ліжка, вибирала наволочки без плям, протирала пил з полиць, розкладала речі по місцях. Маттео крутився поруч з виглядом метрдотеля у стані морального передінфаркту.
— Їм має бути зручно! Ідеально! Мері — принцеса, а Маріо… ну, він складний. Але в душі добрий. Як я.— бідкався він, мов іспанський оперний тенор перед прем’єрою в провінції.
Софі тихо зітхнула. У неї вже не залишилося сил коментувати.
Одного снячного ранку Маттео вийшов зі своєї спальні і пішов до Софі, яка вже готувала на кухні сирники. 
— Amore… Я не встигаю поснідати. Я вже їду в аеропорт зустрічати Маріо і Мері, — сказав Маттео з виглядом мученика, що добровільно лізе в клітку з левами. 
Софі зависла з виделкою над сковорідкою. 
— І скільки вони пробудуть? — обережно запитала вона. 
— Ну… поки не набридне. Це ж сім’я! 
Маттео виглядав так, наче зібрався на весілля. Волосся — назад, сорочка — з блискітками, парфум — щедро. Він сів у свою Audi, натиснув на газ і зник, лишивши по собі запах «старого романтика».
Він зустрів дітей в аеропорту з букетом для доньки і пляшкою лимончелло для сина. На задньому сидінні його Audi діти розклалися, як коштовності в дешевому футлярі.
Маттео увімкнув плейлист «для дітей»: трохи італійської естради, трохи хіп-хопу 90-х, трохи себе. Він розповідав дітям про нове життя:
— У мене тепер є пара — Софі. Вона з України. Варить борщ, говорить поетично і робить мені масаж ніг, коли я втомлений від творчості. А ще ми живемо разом із Томом. Це особливий хлопець. Інший. Але світлий. Я про нього дбаю, як про молодшого брата. Ну… майже.
Маріо і Мері слухали впіввуха. Вони були більше захоплені виглядом океану за вікном і своїми телефонами.
— У тебе нова жінка, нова квартира і нова робота? — перепитав Маріо з іронією.
— Я — новий я! — з гордістю вигукнув Маттео, і Audi повернула у вуличку кооперативу «Altavista del Sol».
Вони приїхали в золотистий час — сонце вже піднялося над гірськими вершинами. Софі чаклувала на кухні, перевіряючи, чи не підгоріла запіканка з гречкою та грибами. На плиті вже парували голубці, каструля з борщем стояла, як вівтар, а в духовці доходив курячий рулет зі шпинатом.
Двері відчинились. Увійшов Маттео, за ним — Маріо з рюкзаком і Мері з букетом.
— Це Софі, — урочисто представив Маттео. — Моя муза і ангел.
Мері подивилась на неї оцінюючи.
— А вона завжди так одягнена? — шепнула на вухо брату.
— А це — Том, — Маттео відкрив двері в кімнату Тома.
— Привіт, — сказав Том, не відриваючи погляду від свого нового смартфону Google Pixel 8a, який він тримав так, ніби це була священна скрижаль. — У мене є список питань, але почнімо з вашого улюбленого кольору.