ЧАСТИНА 2. ОСТАТОЧНЕ ЗБОЖЕВІЛЛЯ. Дія 1, 2, 3

Дія 1. Обіцянки-цяцянки Ніколо

Софі сиділа біля вікна з чашкою кави і дивилася на порожню вулицю, де й цвіркун би не пискнув без дозволу весняної депресії.

На кухні пахло смаженою сарделькою, розчинною кавою і вицвілими спогадами.

Ніколо, вчергове накинувши на себе генерал-полковничий тон, вийшов із ванної з мокрим животом і величезним білим рушником, перекинутим через плече, як прапор поразки. Його труси були кольору хакі, а армійські шкарпетки — з діркою на п’ятці. Він походжав кухнею, наче оглядав нові території НАТО.

— Софі, слухай уважно… — голос його здригався від пафосу. — Наприкінці літа ми летимо у Францію. До мого сина. До Кирила! Він нас чекає! Ну, може, не нас… Мене. Але ж ти зі мною, правда? Франція! Ніцца! Монако! — він урочисто виструнчився біля мікрохвильовки, немов біля трибуни Верховної Ради. — Кирило нарешті мене запрошує! Бачиш? Прийшов час примирення. Кров не водиця!

Софі мовчала. У неї був такий вираз обличчя, який звикли мати психотерапевти, коли слухають пацієнтів категорії «Б».

— Кирило… — продовжив Ніколо винувато, — вибачив мені. Уявляєш? Стільки років! А він прощає. Я ж його… ну… трохи… недолюбив. Бувало. Але то ж війна! Три війни! Лізочка, його мама… вона хороша жінка, так. Пройшла зі мною і Афган, і Придністров’я, і мій дебільний характер — це не кожен витримає, знаєш. Але потім з’явилась Наташка Блонда… Хм, 25 років різниці — це… енергія. Ти ж знаєш Наташку. Та вона… стерво, але красива! Я й пішов. Як справжній чоловік. Усиновив її сина — Максима. Та він же не мій! Вона народила його від Віталія, власника ресторану. Одруженого! А я — дурак. Генерал…

— Полковник, — поправила Софі.

— У відставці. Але потім мене обрали генералом — козацтва! Це ще краще! Український дух! Самобутність!

Ніколо гордо закинув руку вгору, ледь не скинувши зі столу пляшку «Пшеничної».

— Ну так, я колись помилився… — зробив він драматичну паузу, відкрив шафку, дістав чарку і поставив її на стіл.

Софі злегка посміхнулась.
— І ти кинув сина?

— Я не кинув! Просто… він уже був у десятому класі! Самостійний! А Наташка чекала дитину. Ну, від Віталія, але я ж усиновив того Максима… Бо я — чоловік честі!

— Ага, «честі», яка плаває, де тепліше, — пробурмотіла Софі.

— Але тепер — усе змінюється! Кирило пробачив. Він у Ніцці з жінкою, двома дітьми, працює на американську компанію. Каже: «Тату, приїжджай!» І ми поїдемо. Але ж тепер ми з тобою — пара. А Франція — це примирення. Ніцца, Софі! Пляж! І Монако! Уявляєш: ти — в білому капелюсі, я — у лляному костюмі, набережна, багети… І Монако, Софі, Монако! Ми підемо на гонки «Формули-1», і я покажу синові, який я став... інший. Син — із дітьми. Ми — як картинка з каталогу «Ідеальне сімейне прощення». Я все вже уявив.

Він зробив широкий жест рукою — так, що аж вдарив локтем по тостеру, той запікав, і хліб вистрибнув, як нервовий свідок.

Софі підвела брову:
— У тебе навіть шкарпетки різні, а ти — в Монако…

— Шкарпетки — то символ боротьби! Я пройшов службу, відставку, кохання, зраду, алкогольне отруєння — і все вижив! А ще… я ж тепер генерал!

— Генерал козацтва. Обраний «засновниками культурної спілки колишніх полковників», які тепер збираються в шашличній на Об’їзній.

— Софі! Ти не віриш у мене, але Кирило повірив. І ти побачиш — це буде літо великого прощення!

— А ти впевнений, що це не автоматична відповідь на твоє повідомлення?

— Софі, не нищ моїх надій! Ми поїдемо. Побачиш! Ніцца, потім Монако! — він змахнув рукою в бік вікна, наче показував маршрут літака, але виглядало це, скоріше, як погроза горобцю, який стрибав по підвіконню і клював скоринку хліба. — У тебе буде біла сукня і біле сухе вино, як ти любиш. У мене — тремтячі руки від щастя і… ну, може, ще трошки від тиску. Але то нічого. Головне — я все ще можу бути батьком. І чоловіком. Для тебе. Тільки скажи «так».

Софі зробила ковток кави і вперше глянула на нього: на труси з вицвілим написом "Т-34", на шкарпетки різного кольору, на пузо, де колись була честь офіцера.

Вона не могла більше мовчати:
— Ніколо, ти навіть у Рівному не можеш дійти до аптеки, а ти — про Монако… Твої обіцянки — це як твоє звання «генерал-полковник»: красиве, але ніде не зареєстроване.

Він знітився, але не надовго.
— Ну, я ж полковник. А козаки — це… ну, наша культура! А генерали обрали мене одностайно!

Вона нічого не відповіла. Тільки зітхнула. Бо її серце рвалося до Маттео. А мозок — ще не визначився, кого з них двох лікувати першим.

Телефон завібрував. Повідомлення від Маттео:
«Amore… Я купив тобі квиток на літак. Я тебе чекаю. Привези ікру і сушену рибу, моє кохання.»

Софі зітхнула. І раптом зрозуміла: поїздка в Ніццу — така сама, як генеральське звання Ніколо. Гарна… але оманлива.

Вона відклала телефон, встала і, не обертаючись, сказала:
— Я їду. Але не з тобою. І не в Монако. І точно не на шашлики з «генералами».

— А ти куди?

— У Францію. Через Тенеріфе.

Дія 2. Втеча в англійському стилі

Повідомлення від Маттео були короткими — не такими, як раніше, у ті перші дні, коли їх познайомила музика, і Софі знову повірила в життя. Тоді була одна чарівна ніч, один океан і мовчазний вулкан Тейде — свідок їхнього кохання. Потім — болісне розставання і пристрасна переписка довжиною в чотири місяці. А потім — знову зустріч. І обіцянка вічності.

Але вічність не витримала навіть місяця.

Вони посварилися. Розійшлися. Софі повернулася в Україну — наче в палаючу реальність. І все ж не переставала сподіватися, чекаючи, що коханий покличе її знову. Не тому, що була наївною, а тому, що була закоханою. Так і сталося.

І ось — повідомлення.
Коротке. Сухе. Без зайвих слів, без ніжностей, без ноток Джельсоміно в його голосі:

«Я купив квиток. Вислав гроші на автобус. Виліт з Модліна о 5:00 ранку. Купи білет і не спізнись. Я тебе чекаю. І… привези мені ікру. І таранку. І не забудь зареєструватись на рейс. Ti amo.»