Частина 1. Повернення без ілюзій. Дії 13, 14

Дія 13: Стратегія генерала і нерви Софі

Минув тиждень після «урочистого повернення генерала». Софі, підписавши умовний «пакт про співіснування», вже почала шкодувати, що не втекла разом із Тетяною, жінкою Ніколо в Маямі.

Ранок. Кухня. Софі готує каву. Ніколо сидить у халаті, читає газету… 2017 року.

— Софіє, а пам'ятаєш, як я тебе в 2022-му на дачу возив? — задумливо промовив Ніколо.

— Ага, і там ти загубився з Людкою-кумою на три дні, бо «зв'язку не було». Я ж пам'ятаю, стратег ти мій.

Ніколо посміхнувся, ніби це був анекдот.

— Та то була розвідка місцевості…

— З її губною помадою на твоєму підборідді? Це що, камуфляж був?

Він зробив вигляд, що не почув, і перемкнув тему:

— Ти знаєш, я тут подумав… Може, ти поговориш із Тетяною? Вона нормальна жінка. Поясни їй, що любов — це святе.

Софі аж впустила ложку.

— Що?! Це я маю твої шлюбні фронти розрулювати? Може, ще Тарановську запросити до нас на вареники, щоб обговорити графік твоїх побачень?

— Ну… дипломатія — це твоє, ти ж у мене мудра.

— Мудра? Ніколо, я не міністерство закордонних справ, щоб вирішувати, як поділити генерала на двох!

В цей момент задзвонив телефон. На екрані — Наталка Блонда, друга дружина генерала.

— О, підмога!

Софі взяла слухавку й одразу почула знайомий сміх:

— Ну що, Софі? Генерал вже розкрив мапу і показав, де в нього «укріпрайон»?

— Наталю, я скоро ту мапу йому на голову одягну!

— Ти хотіла пригод — маєш! Але пам’ятай, він як мандаринка: ззовні гарний, а всередині — дольки сюрпризів.

— Наталю, тут не мандаринка, а коктейль «Молотова». Ще трохи — і вибухне.

Ніколо, почувши Наталчин сміх. вирішив «внести лепту»:

— Передавай Блонді вітання і скажи, що я завжди її поважав.

Наталка по телефону:

— Скажи йому, що повага — це не те саме, що ходити наліво!

Софі переклала Ніколо своїми словами:

— Каже, що теж тебе «пам’ятає».

Ніколо гордо підняв брову:

— Жінки мене не забувають…

— Бо від твого «післясмаку» ще роками відхаркуються!

Він встав, поправив халат і, як завжди, видав свою улюблену фразу:

— Софіє, я стратег. У мене завжди є план.

— Твій єдиний план — це втекти від відповідальності так само швидко, як ти тікав з весілля куми Людки, коли зловили за руку!

Ніколо, роблячи вигляд ображеного полковника:

— Ой, почалося! Ти мене не розумієш…

— Розумію! Ти як той шахіст — постійно ходиш «кіньми», а мат отримуєш вдома!

Він зітхнув і взяв газету знову.

— Я піду полежу, подумаю…

— Полежи, тільки не забудь — ти знову жонатий! І якщо твоя Тарановська прилетить, я вам сама постелю — в різних кімнатах!

— Вона не прилетить… — буркнув він. — Її Вальтер там тримає.

— Що, мільйонер-інвалід з Маямі більше підходить Тетяні, ніж ти?

— Ну… Вальтер хоч не задає питань.

Софі закотила очі так, що сусідка Ніна Петрівна, яка все про всіх знала, мабуть, відчула протяг.

— Нік, любий, я тобі ще влаштую такі питання, що ти захочеш назад у свій штаб.

Вона сіла за стіл і пробурмотіла:

— Що ж ти за кара така... І як сказала Наталка? Найкращий з брехунів? Ну-ну... Побачимо, скільки проживе цей «мандариновий сезон»...

Дія 14. Квартира-салон імені Софі або як вижити між генералом, запоєм і манікюром

Квартира, яку Софі колись подарувала сину Юлію у світлі дні після втечі Януковича, давно втратила статус «затишного гніздечка». Тепер це було щось середнє між салоном краси, гуртожитком для чоловічих залишків честі та притулком для зламаних жіночих ілюзій.

Юлій ходив по квартирі з виразом людини, яка шукає вихід… але не з кімнати, а з власного життя. Він поглядав на те, як в його салоні, де ще вчора клієнтки пили каву після педикюру, тепер сидів генерал у відставці Ніколо Станіславич і начищав собі уявні ордени.

Алекс тим часом розмірковував над сенсом буття, вдивляючись у чашку кави так, ніби там було майбутнє, яке давно втопилось у залишках гущі.

— Життя, — буркнув Алекс, — то не манікюр. Тут кутикули не обріжеш, якщо воно псує вигляд.

Юлій тільки скривився. Він вже не дивувався філософії з похмілля.

У цей час Ніколо, поправивши свій светр з оленями — символ невмирущої мужності — роздавав накази:

— Юлію, де в тебе дриль? Треба полицю вбити. Чоловік у домі має залишити слід!

— Який дриль? Це салон краси, а не майстерня! — ледь стримувався Юлій. — Тут максимум, що вбивають — це блиск на нігтях!

Ала, почувши цю репліку, вилетіла з кімнати з ножицями в руках і криком:

— Якщо я зараз не знайду свої нові ножиці — поріжу все, включно з твоїми дипломами, Юлію!

На фоні цього всього дівчатка, Кіра й Міла, катали табуретку, до якої приклеїли вуха з картону й назвали її «Тіна Тернер».

Софі сиділа на кухні й дивилася у вікно. Десь там, за обрієм, був Тенеріфе... Вітер, океан і Маттео, який не питав щоранку, де дриль і чому манікюрник ще не став трактористом.

— Господи, — прошепотіла вона, — якщо це моє чистилище, то де хоч кавовий автомат?

Раптом у дверях з'явився Ніколо, гордий, як Павло Зібров після премії:

— Софіє, я подумав... Може, мені тут прописатися? Ми ж тепер... разом!

Вона повільно повернула голову, дивлячись так, що навіть олені на светрі здригнулися.

— Ти хочеш прописатися в салоні краси? Може, ще й прайси оновиш? Напишемо: «Генеральський масаж язиком — безкоштовно для довірливих жінок»!

Алекс із кімнати:

— І додайте «філософські бесіди під перегаром» — у подарунок!

Юлій кинув рушник на плече і пробурмотів:

— Мамо, може, ти вже поїдеш у свою Іспанію? Бо я скоро на лисину собі гель для нігтів намащу з відчаю.

У цей момент телефон Софі блимнув. Повідомлення було від її коханого Маттео:

«Ven, amor, yo te espero...»

Ледь не втративши свідомість Софі прошепотіла: «Він мене чекає.Коханий, я лечу»

Софі підвелась, як королева серед блазнів.