Частина 1. Повернення без ілюзій. Дії 10, 11, 12

Дія 10: Ранкове «Підйом! Збираємо валізи» —  втеча з села до цивілізації.

Після буремної вечері, яка більше скидалася на ринг для вербальних побоїщ, ніч у селі настала неспокійно. Десь скавчав пес, десь під вікнами гаркнула п’яна молодість Олега, а в будинку панувала мовчазна війна. Тиша була така, що годинник у кімнаті здавався гранатою з затримкою.

О четвертій ранку Софі вже не спала. Вона лежала з відкритими очима на скрипучому дивані з «оригінальним матрацом» — тобто з дошкою всередині. Поруч Алекс тихо хропів, ніби моторолер, що вмирає на підйомі.

— Пора тікати. Інакше я ще сама ті ножиці візьму.

О п’ятій тридцять вона встала, одягнулась, зібрала речі і пішла будити Юлія. Той спав, як побитий рицар, але на слова «Збирай дітей, ідемо додому» — тільки кивнув.

На кухні вже булькотіла кава. Софі увімкнула електрочайник і голосно сказала, наче диктор в ефірі:

— Підйом! Хто не встиг — той лишається на другий сезон цього серіалу.

Алефтина визирнула з кімнати, вся зім’ята й ображена:

— Що, вже їдете? А як же свята? Ще ж друга Пасха попереду...

— Друга Пасха хай буде в тиші, — відповіла Софі. — Бо після вашої — у мене внутрішнє вигоряння.

— А чого так рано? — простогнав Олег, виходячи з кімнати в майці з надписом «Байрактар з села».

— Бо далі — ще трохи — і ми з Алексом подамо заяву в монастир. Або в психлікарню.

Дівчатка вже стояли в курточках. Кіра тримала плюшевого коника, Міла — паску, завернуту в серветку з петушком.

— Бабусю, — прошептала Міла, — а ми ще приїдемо?

Софі нахилилась і прошепотіла:
— Якщо ви дуже захочете. Але бажано в бронежилетах.

О 6:10 вони вже йшли по селу, стежкою до автобусної зупинки. Дощ моросив. Під ногами чвакала багнюка. У рюкзаку важко бряжчало: недоїдена паска, хамон і залишки втоми.

Алекс ніс торбу з продуктами, Софі — валізу. Юлій — мовчав. У повітрі ще витали післясмак «Олеговиці» та абсурду.

— Ти знаєш, — тихо сказала Софі, — в мене таке враження, ніби я знімалась у серіалі, але без гонорару.

— А в мене — ніби я був у мюзиклі, але без пісень, — додав Алекс.

— Добре, хоч свиня Тіна не втручалась, — зітхнув Юлій. — Бо ще б і вона права порізала.

Дія 11: Запій Алекса і «Каяття з перегаром»

День потому. Рівне. Квартира Юлія.

Софі відчинила двері ключем — і відразу її зустрів аромат «роздумів під градусом»: перегар, квашена капуста, і чомусь… лосьйон після гоління.

— Ну все, прилетіли… — пробурмотіла вона, витягуючи сумки на кухню.

У залі на дивані лежав Алекс, обгорнутий пледом, як вареник у рушнику. Волосся скуйовджене, поряд — порожня чарка, наполовину з’їдена паска і… капустяна салфетка на голові.

— Алекс! — суворо вигукнула Софі.

— Тихо… Тихесенько… — пробурмотів він. — Я вчора прийшов до Бога… і він був у вигляді «Олеговиці»!

— Ага. І дав тобі ляпаса перегаром? — Софі зняла з його голови капусту. — Це що, маска проти совісті?

— То мені Алка приклала. Каже: «Воно витягує токсини з душі». А я їй вірю. Вона ж біолог за освітою. Ну майже…

— Та ти ж учора казав, що Алка — це твій хрест.

— Ну хрест — то теж символ! — підняв палець Алекс, уже з легким пафосом. — Я терплю її, як Ісус терпів шепіт Пилата!

— Ти терпиш?! — роздратовано сплеснула руками Софі. — Та ти вчора впав  і читав «Заповіт» Шевченка свині!

— То не свині. То Тіні Тернер. І то була вдячна публіка, між іншим.

— Господи… — Софі вхопилась за голову. — І це ти — той «чоловік, з яким я поїхала з Тенеріфе»?!

— Ну а шо? Я що, не мужик, чи шо? Я шо — не можу піти в запой, як людина?!

— Запой — це коли ти тихо п’єш і мовчиш, а не коли ти розказуєш мопсу на вулиці про свої політичні погляди і називаєш його «міністр внутрішніх справ».

— Я просто відчув, що душа моя тужить, — сумно сказав Алекс і підняв очі. — Я ж мужик. Я маю право… тужити!

— Ти маєш право митися, голитися і прибирати за собою, а не тужити, як сирота на могилі «Олеговиці»!

З кімнати визирнув Юлій, із чайником у руках.

— Мам, ти не кричи. Батя ж вчора філософствував, казав, що п’янка — це пошук істини.

— Та він її шукав у відрі з оселедцем! — рявкнула Софі.

— А я тобі, Софі, скажу чесно… — підвівся Алекс, похитуючись, — жінка має бути мовчазна, тиха і… далека! 

Ти була така в Тенеріфе, така гарна… А тут ти як Мати-Драконів! Вогонь, крик, погляд, як в рентгена!

— Так я тобі скажу, що це ще не вогонь! От як ще раз прийдеш до хати з «порадами Тіни Тернер» — я тебе на відновлювальну терапію в село відправлю, до сватів!

— Ні… Тільки не до сватів… — прошепотів Алекс. — Хай вже краще острів, вітер і… просте життя. Іспанія…

Софі сіла, вхопилася за лоба і прошепотіла:

— Господи, куди ж я втрапила… Усе життя — як реаліті-шоу, де я не вигравала ні разу.

Дія 12: Поява генерала у відставці Ніколо Станіславич — «Давай повернемо все, як було»

Софі саме гортала телефон, думаючи, як вижити між війною, Алексовим запоєм і родинними скандалами, коли пролунав дзвінок у двері.

Відчинила — і, як у старих серіалах, на порозі стояв Ніколо Станіславич, eкс-чоловік, генерал у відставці. Випрасуваний костюм, легкий запах дорогого лосьйону і букет троянд, загорнутий у фірмовий пакет з супермаркету.

— Софіє... — голос його звучав, як стара грамофонна платівка. — Я подумав... Може, повернемо все, як було?

— Ти про що? Про ті часи, коли я вираховувала тебе по запаху парфумів інших жінок? — пирхнула Софі.

— Ні, ні, я про наше справжнє. Ми ж могли все!

— Ми могли? Це я могла все — терпіти твої відрядження «на дачу до друзів», де ти губився на три дні.

Ніколо зробив вигляд, що не почув.

— Софіє... Моє серце не витримало розлуки... Давай повернемо все, як було.

Софі сперлася на дверну раму, схрестивши руки:

— Ти про що, Ніколо? Про ті часи, коли я знімала твої «командіровки» з Людкою-кумою по району?