Частина 1. Повернення без ілюзій. Дії 4, 5, 6

Дія 4: Сільський прийом.

Їх уже чекали. Сватів не можна було не помітити — стояли, як двоє господарів життя, впевнено і гордо, ніби зараз тут зніматимуть рекламу ковбаси або прийом іноземної делегації з Бухареста.

Алефтина,сваха — у яскраво-рожевому фартусі з написом «Коза в хаті — мир у родині», нафарбована так, ніби їхала на побачення до голови ОТГ. Волосся начесане у форму «вороняче гніздо» з елементами пір’їнок, губи — ядерно-малинові, щоки — в рум’янах, що їх видно було з дрону.

Сват Олег — в светрі «на виріст», штани в смужку, черевики 46-го розміру, хоча сам він мав 41-й розмір ноги. В руці — троянда. Вирвана, як виявилось, із клумби перед сільрадою. Видно — не перша. Троянда злегка зів’яла, як його віра в ринок землі.

На обличчях сватів — серйозність, гідність і... щось, що натякало: вони дуже гарні й молоді, а в їхніх очах живе блиск інтелекту, хоч і притлумлений «Олеговицею».

— Ну нарешті! — вигукнула Алефтина. — А то вже думали, шо забули дорогу до родичів!

— Таки приїхали, оце так так! — підтакнув Олег і гордо простягнув троянду Софі. — Це тобі, красуне! Прямо з серця нашої сільради.

— Ага, — прошепотіла Ала. — З клумби, яку баба Ганя полола з артритом.

— І це ще не все, — гордо заявив Олег. — Я приготував для вас особливий напій — авторське медове віскі.

— «Олеговиця-2025». Пахне, як гріх, а б’є — як податкова.

— Я боялася, що воно знову буде з черемхи, — промимрила Ала.

— Та ти не розумієшся в тонкощах! — відмахнувся Олег. — Це ж цілий букет ноток: мед, буряк, глід і трохи свіжозамішаного силосу. Витримка — три дні на сонці і ніч у погребі.

Алефтина критично оглядала Софі з голови до п’ят. Очі блищали, як сканер на митниці:

— Ну ти подивись! Ботинки — іспанські.Пальто — не з «Секонд Люкс». Очі — нафарбовані. Ти чого така модна? В селі ж! Тут максимум — косинка і хустка на шию. Але нічого. Переживемо. Головне — без хамону за стіл сідати, бо в Олега алергія на все незрозуміле.

Олег кивнув.

— Це правда. Як бачу хамон — починає сіпатись ліва брова.

Свати з гордістю повели їх по щебінці і грязюці до своєї нещодавно купленої хати. Ішли півгодини.

Діти побігли у двір, де їх зустріла свиня на ім’я Тіна Тернер. Вона, чесно кажучи, виглядала краще за багатьох людей із Facebook, ще й пірнула в калюжу з вишуканістю діви оперети.

Алекс стояв, вдихаючи повітря, наповнене ароматами весни, диму і ферментованого гною.

— Пахне, як треба, — мовив він. — Родинним теплом і коров’ячою ніжністю.

Софі зітхнула. Її чобітки скрипіли на гравійній доріжці, як її терпіння. Вона ще не знала, що попереду — найсмачніший, найпекельніший і найнезабутніший Великдень у її житті.

Дія 5: Пасхальне застілля.

Стіл ломився, як спина кума після суботника. У кімнаті, де телевізор був накритий серветкою «на всяк випадок», розташувався справжній сільський шведський стіл з елементами ф'южн.

На вишитій скатертині красувались страви:

салат “Олів’є” у баняку на 4 літри — з огірками, ковбасою, горошком і любов’ю з 1987-го;

сало в трояндах — червоні пелюстки буряка, обгорнуті навколо шматочків сала, як ніби сало на побаченні;

курка “аля Іспанія” — по суті, запечена з майонезом і паприкою, бо «в Іспанії теж люблять червоне»;

медовуха з буряком — мутна, як прогноз погоди, і пахла так, ніби в неї додали ще й нотки бджолиної тривоги.

На почесному місці лежав “хамон від Софі” — нарізаний і поданий на дерев’яній дощечці. Біля нього стояв Олег, який дивився на те іспанське м’ясо з виразом, як на зрадника держави.

— Шо це воно? — понюхав. — Шось пахне, як у шпиталі!

І тут сталося страшне — у Олега сіпнулась ліва брова, як і попереджав, а обличчя почало вкриватись легенькими пухирцями.

— Та не їж ти того хамона, — шепнула Алефтина, — ти минулого разу теж на нього “цвів”. Може, то іспанська порча!

— Та ні, то просто я до цивілізації не адаптований, — пробурчав Олег і налив собі 100 грамів Олеговиці-2024. — Сам себе продезінфікую.

У цей момент Софі відкрила пляшку іспанського вина, акуратно, по-європейськи, зі спеціальним штопором із металевою ручкою у вигляді ящірки. І як тільки корок вийшов із характерним «пльоп», Алефтина перехрестилася.

— Господи, спаси і помилуй! — прошептала.

— Та не лякайся — це ж звичайне сухе іспанське вино.

— Та не злякалась, просто подумала, що зараз воно, як рване — і в люстру, і в Олега!

А ще кажуть: вино корисне! Та в нас баба Ганя три дні співала гімн Іспанії, бо переплутала пляшку минулого разу.

Софі не стрималась і всміхнулась.

— Це просто сухе червоне, Алефтино. Не прокляте. І не шампанське з Черкас.

— Ну, як не прокляте, то наливай, — зітхнула та. — Але тільки грамів тридцять, і з хлібом. І хрестиком перехрещу, для надійності.

— А я краще свою “Олеговицю”, — втрутився Олег. — Вона хоч зі своїх інгредієнтів. Все село знає, чим я броджу.

Діти вже почали ховати крашанки під рушники, а Алекс шепнув Софі:

— Вони думають, що ми з тобою «іспанські шпигуни».

— Ще трохи — і тебе попросять прочитати молитву на іспанській. І покропити свиню хамоном.

Софі всміхнулась. Свято тільки починалось.

Дія 6: Перша чарка — перший вирок
«Коли свати наливають — чекай вироку, а не тосту»

Щойно в келихи налили першу «Олеговицю» — мутнувато-жовту рідину з ароматом скошеної бур’янівки та меду, настало мовчання. Те саме зловісне, передгрізне мовчання, як перед бурею в колгоспі, коли тракторист напився й загубив корову.

— Ну, давайте ж, шоб здоров’ячко було! — виголосив Олег, цокаючись із усіма і в першу чергу з Софі. — І шоб наш Юлік, хоч раз у житті щось толкове купив!

— Ага! — не витримала Алефтина, викидаючи на стіл серветку, ніби карту в покері. — Бо вже десять років «тільки обіцянки»! Машину він їй купить, ага! А сам навіть на велосипед не заробив, не те що на колеса!