Частина 1. Повернення без ілюзій. Дії 1, 2, 3

Дія 1: Аеропорт Tenerife Sur.

Захід сонця над Тенеріфе виглядав так, ніби саме небо вирішило помилувати острів останнім поглядом перед ніччю. Софі стояла біля панорамного вікна в зоні вильоту аеропорту Tenerife Sur, стиснувши паспорт і квиток, як солдатка перед відправкою на фронт. Її погляд був застиглий, глибокий, як атлантичні води, що мерехтіли перед її очима.

— Ну от, — буркнув Алекс, знімаючи рюкзак і важко опускаючись на лавку. — Ти ж мені обіцяєш, що більше не будеш казати: «А може, не летимо?» Бо я вже тричі й так спітнів.

Софі не відповіла, просто злегка зітхнула.

— Та нічого, — продовжив він, — дома сват настоянку глідну наллє. Нормальний сервіс, як я люблю: тапки, телевізор, і сват Олег із самогонкою. Ще й сало з проріззю, як у фільмі жахів.

Софі ледь всміхнулась:

— Ти ж розумієш, ми не туди повертаємось, де залишили тепло.

Там — уже все інше. Та й ми вже інші.

— Зате борщ буде, — зітхнув Алекс з надією.

Софі нарешті повернулась до нього лицем. У її очах було щось тривожно лагідне:

— Алекс... Я просто хочу спробувати. Побачити, чи там ще щось живе. Окрім сварок, запоїв і «Олеговиці». Якщо не живе, ми ж повернемось, правда?

Він не відповів, бо сам ще не знав.

Оголосили посадку. Вони встали. Алекс потягнув важку сумку, набиту подарунками, ліками й іспанськими делікатесами.

— Ну що, — буркнув Алекс, — пішли служити.

І вони рушили до виходу на посадку рейсу ТЕНЕРІФЕ — ВАРШАВА. Назустріч Україні. Назустріч весні. Назустріч ілюзії, що вдома може бути краще — хоча б на Пасху.

Дія 2: Емігранти-перевертні

Автобус із Варшави до Рівного підкотив на перон, втомлений, як і всі його пасажири. Багажник відкривався із характерним скрипом, ніби відмовлявся повертати валізи, що побачили трохи більше цивілізації, ніж дозволено в умовах війни.

Софі вийшла першою — акуратна, з зачіскою, у пальті кольору какао з молоком. Алекс — слідом, в шкірянці-косухі, шляпі і втомленим неголений обличчям. Обоє — як герої, що повернулись з битви без нагород.

На пероні стояли Юлій та Ала. Дівчатка помчали назустріч першими:

— Бабуся! Дідусю! Що ви нам з Іспанії привезли?!

Кіра схопила Софі за руку, Міла вже намагалася зазирнути в сумку.

— Там шоколад є? А хамон? А може... єдиноріг?

— Привіт,любі, дайте поцілую спершу.Там все є,а замість єдинорога є два папужки, які ви замовляли.

Ала стояла позаду, мов статуя Григорія Сковороди в момент глибокого розчарування. Її брови були вище стандарту, а погляд — суворіший за митницю.

— Добре, що приїхали, — сказала вона з натяком, ніби чекала на інспекцію з перевіркою. — Але де ми вас у селі покладемо? — Півхати — під закатку, інша половина — під дітей. Але розберемося, щось придумаємо.

Юлій намагався посміхнутись, але вийшло якось по-дебільному. Він кинувся обійняти матір, але отримав сумку прямо в груди.

— Мам, ну нарешті! Ти така... ну...

— Жива? — допомогла Софі.

— Я думав, ти станеш трохи лагіднішою після Іспанії, — пробурчав він. — А ти ще гостріша.

— Що — вино і хамон — не допомагають? — перепитала Ала. — Може, краще було одразу у монастир?

Софі вже хотіла відповісти, але в ту ж мить з боку автостанції пролунав крик:

— Ти не бачиш, де ти припаркувався, йолопе? Тут діти!

— Та я бачу!

— Та в тебе права куплені, як і диплом!

— О, — сказала Софі. — Я вдома.

Дія 3: Велика дорога в село.

Неділя. Великдень. 

День, коли Христос воскрес, а нерви Софі — ще ні.

Дзвони в соборі дзеленчали, мов попереджали: «Зараз буде весело». Софі прокинулась у знайомій квартирі сина, яка давно вже перетворилась на суміш салону краси, складу побутової хімії та місця для сну по графіку. Алекс хропів у кутку на розкладному кріслі, а Міла вже тицяла йому пасочку з крашанкою в ніс.

— Вставайте, — гриміла Ала з кухні. — Нам ще в село пилити. Транспорт один — автобус, тож або встигаєте, або лишаєтесь святкувати з голубами на вулиці.

Софі обережно сіла, відчула себе валізою з аеропорту — трохи подряпаною, трохи загубленою.

— Юлію, ти пам’ятаєш розклад? — запитала вона сина.

— Та вроді десята п’ятнадцять. Але якщо не буде місць, я водія вмовлю.

— Ти ж водити не вмієш, — пожартував Алекс, натякаючи на машину, якої так і не було.

— Ти б мені ще раз це нагадай, — пробурмотів Юлій.

Усе сімейство, з сумками, пасками, дитячими іграшками, яйцями, вином і натертими до блиску іспанськими оливками, запхалося в старенький автобус, що видавав звуки, як п’яний баяніст. 

Автобус був з вікнами в дусі «ще трохи — й випадуть», з водієм, який слухає шансони так голосно, ніби його завдання — воскресити сусідні села, повз які він проїжджав. Пахло вареними яйцями, паскою, чужими ногами і печеною ковбасою.

Місць для шановних пасажирів не лишилось, але Юлій знову «вирішив питання» і запхав усіх в задній ряд. Софі з Алексом опинились біля розхитаного вікна. Воно гуділо й дрібно тремтіло — як її терпіння.

— Ну, поїхали, — сказав Юлій, з обличчям капітана, що веде корабель на рифи.

Автобус сіпнувся і рушив, затріщавши так, ніби в ньому оселились грішні душі. Софі мовчала. Вона вдивлялась у сіре міжсезоння за вікном: розкислі поля, перекошені паркани, калюжі, в яких плавали віддзеркалення якоїсь іншої, дуже втомленої реальності.

Місця дістались, як завжди, найгірші — над колесом і поруч з бабцею, яка везла пасхальний кошик і була одягнена по святковому.

Попереду в проході сидів дід з каністрами, в яких, судячи з запаху, було щось між самогоном і дьогтем. Ала щось тихо бурмотіла Юлієві про те, що треба було їхати самій напередодні, бо з цими «курортниками» все не так.

— Ну що, — зітхнула Софі, обіймаючи пакунок із хамоном. — Пасха, кажете?

— Пасха, — підтвердив Алекс. — Пасха в стилі «твої нерви – наші традиції».

Автобус трясся по весняних ямах, як дитина після першого морозива. Діти верещали, яйця билися в сумці, Ала продовжувала бурчати, що не варто було волочити в село бабу й діда, як дві банки з-під тушонки.