Ефект Мандели

Літній вечір видався напрочуд тихим і спокійним. Дув невеликий вітерець, приносячи довгоочікувану прохолоду. Я сидів у шезлонгу, спостерігаючи як запалюються перші зірки. Над горизонтом сходив Місяць. Сьогодні був супермісяць, тож земний супутник здавався неймовірно величезним та нависаючим над нашою планетою. Чітко було видно всі кратери та моря. Я згадав, як у дитинстві заучував їхні назви: Океан Бур, Море Дощів, кратер Коперник, Море Ясності, кратер Тихо та Море Спокою.

Я потягував через соломинку червоне вино з келиха зі льодом. Мені згадалося, як у дитинстві я обговорював з батьками та друзями, що комбінація темних і світлих областей на Місяці виглядала як звернене до Землі обличчя.

Я придивився до сьогоднішнього Місяця. На ньому і близько не було нічого схожого на обличчя. Це було дійсно дивно. Адже не міг же земний супутник так разюче змінитися за минулі десятиліття?

Я згадав про те, як у дитинстві захоплювався астрономією. У мене були великий бінокль, астрономічний календар, книга з астрофізики й компас. У книзі була вкладка із картою зоряного неба. Я акуратно вирізав її та наклеїв на тонку фанеру. Туди ж приклеїв компас, щоб завжди був під рукою. Проробив два отвори в кутах фанери й протягнув білизняну мотузку, щоб можна було повісити карту на шию під час спостережень через бінокль. Вечорами я виходив на вулицю і дивився на зірки, планети та Місяць. При світлі кишенькового ліхтарика звірявся з картою, записував спостереження в щоденник, робив замальовки Місяця і сузір'їв.

Також, я майже не розлучався з фотоапаратом. У мене була найпростіша модель із незнімним об'єктивом. Я фотографував, потім сам проявляв плівку і друкував чорно-білі фотографії. Батьки купували мені всього лише одну котушку плівки на місяць. Тому сказати, що я економив кожен кадр, це все одно що взагалі нічого не сказати. Перед тим, як натиснути на спуск затвора, я багато разів прораховував значення діафрагми та витримки, а також ретельно кроками вимірював відстань для точного завдання глибини різкості. Кожен кадр для мене був просто неоціненний.

Я фотографував Місяць, зірки, батьків, дерева, квіти, дощ, замети, хуртовину і багато чого ще. Все навколо викликало у мене справжній інтерес. Я мріяв лише про одне, щоб у мене було більше фотоплівок.

Охоплений спогадами, я піднявся на горище, відкрив велику дерев'яну скриню і дістав мої старі фотоальбоми. Я гортав сторінки, розглядаючи чорно-білі фотографії. Між деякими з них траплялося засушене листя та рослини. Я забув про все, ніби знову опинившись у дитинстві. Невдовзі мені на очі потрапила фотографія Місяця, на якій справді не було жодного обличчя.

– Значить все-таки привиділося, – подумав я.

Я продовжив гортати фотографії. На них були зображені автомобілі на дорозі, літаки у височині, птахи на деревах і хлопці у дворі. На одній із них я побачив мого друга дитинства Федора. Він віджимався на брусах. Я напружено завмер. Адже Федя народився без кисті правої руки. Він був інвалідом від народження.

Я почав пильніше вивчати фото, знаходячи все більше і більше невідповідностей. Багато деталей відрізнялися від того, що я твердо пам'ятав і в чому був абсолютно впевнений усе своє життя.

Біля під'їзду батьків не було розлогої верби, по якій ми любили лазити та гратися в дитинстві. У бетонних стінах підвалу не було вузьких прямокутних вентиляційних віконець. У моєї мами всі вазони були білі, однотипні, а на фото темні, з різними малюнками.

– Чортівня якась, – подумав я, склав фотоальбоми та закрив скриню.

Я спустився у вітальню, де продовжив вивчати фотографії до глибокої ночі. Я знайшов безліч дрібніших деталей, які разюче відрізнялися від моїх спогадів.

Нарешті зовсім стомлений я ліг спати.

● ● ●

Наступного дня, після роботи, я заїхав у мікрорайон, у якому минуло все моє дитинство. Мене зустріли знайомі п'ятиповерхові будинки, магазини, садок і школа. Я залишив машину біля під'їзду, сів на лавку й дістав із сумки фотоальбоми. Справді, верби біля під'їзду не було, як і підвальних вентиляційних віконець. Усе повністю збігалося з фотографіями.

Про всяк випадок я кілька разів сфотографував подвір'я, щоб вдома все ще раз докладно роздивитися.

Після хвилинного коливання, я піднявся на другий поверх і подзвонив у квартиру Федора. Двері відчинила його дружина, одягнена в затертий домашній халат. Судячи з виразу її обличчя, вона аж ніяк не була рада несподіваному гостю. Через кілька секунд за її спиною з'явився Федя. Він зрадів й обійняв мене. Повірте мені, у нього були на місці обидві руки.

Посидівши у друга з пів години, зробивши кілька спільних фотографій і поговоривши про те, про інше, я послався на справи й розпрощався.

Підходячи до машини, мій погляд впав на табличку з номером будинку. Я точно пам'ятав, що жив у будинку № 7. На табличці ж був позначений № 6.

Я їхав нібито уві сні. Мені здавалося, що я починаю божеволіти. Світ навколо мене ставав нереальним та ілюзорним. Я не був упевнений у тому, що було насправді, а що мені всього лише привиділося. Я зупинився на перехресті на червоний сигнал світлофора й задумливо подивився вдалину. 

– Можливо, у мене щось не так із головою, – виникла неприємна думка.

Раптово я згадав, як у дитинстві потрапив у лікарню з підозрою на запалення легенів, так і не встигнувши проявити одну з фотоплівок. Котушка потім ще довгий час валялася в моїх речах. Мені все було ніяк не до неї. То дуже багато задавали домашніх завдань у школі, то батьки відправили мене в літній табір. А потім я взагалі поїхав на декілька місяців до бабусі в передмістя.

Ця фотоплівка й донині зберігає непроявлені приховані зображення. Фактично їх ще немає, вони існують лише на рівні зміненої під впливом світла структури емульсійного шару. Необхідно лише застосувати хімічні реактиви, щоб зображення стали явними. Яку ж реальність я тоді побачу на них? Чи буде у Феді одна або ж дві руки?