Розділ 3: Виклик прийнято

Обідня перерва в Едемі завжди нагадувала світський раут, але сьогодні повітря було наелектризоване. Аня та Бекі зайняли столик неподалік від того місця, де влаштувалася «нова пара».

​Ханна діяла рішуче. Вона не просто сиділа поруч із Даміаном — вона постійно порушувала його особистий простір. Аня бачила, як дівчина нахиляється до нього майже впритул, грайливо намотуючи пасмо свого яскравого волосся на палець. Її рухи були м'якими, котячими, а очі не зводилися з обличчя Даміана.

​— Ти тільки поглянь, як вона до нього липне, — прошипіла Бекі, стискаючи виделку так, ніби це була зброя.

​Аня мовчала. Вона бачила, як Даміан завмер. Він сидів рівно, напруживши плечі, і тримав склянку з водою так міцно, що кісточки на пальцях побіліли. Коли Ханна щось прошепотіла йому на вухо, Даміан різко відвів голову вбік. Його обличчя, зазвичай бліде й аристократичне, вмить спалахнуло густим рум'янцем від збентеження та роздратування.

​Він підпер щоку рукою, намагаючись сховати обличчя від нав’язливої уваги новенької. Його погляд блукав залом, поки не зупинився на Ані. У цьому погляді не було холоду — лише німий заклик про допомогу та розгубленість.

​— Даміане, ти такий серйозний, — пролунав голос Ханни, достатньо гучно, щоб Аня почула. — Кажуть, ти найкращий учень. Можливо, ти допоможеш мені з математикою сьогодні ввечері? Тільки ми вдвох.

​Даміан здригнувся. Він повільно повернув до неї голову, і в його очах нарешті з’явилася та сама фірмова зверхність Десмондів, яка допомагала йому захищатися від світу.

​— Вибач, — відрізав він, і його голос пролунав чітко на всю їдальню. — Звідки ти взагалі взяла, що я маю на це час? Якщо тобі потрібна допомога — звернися до репетиторів. Моє прізвище — Десмонд, і я не витрачаю свій вечір на першу зустрічну лише тому, що вона так захотіла.

​Ханна на мить завмерла, її самовпевнена посмішка здригнулася. Вона не очікувала такої відсічі. Аня відчула, як її власне серце, що до цього стискалося від болю, раптом вирівняло ритм.

​Даміан різко підвівся, відштовхнувши стілець. Його рухи були швидкими й нервовими. Він не став чекати на відповідь Ханни й попрямував до виходу, але, проходячи повз стіл Ані, на коротку мить сповільнив крок. Їхні очі знову зустрілися. Він не сказав ні слова, але його погляд, сповнений прихованого вогню, сказав більше за будь-які зізнання.

​— Ну що, з’їла? — Бекі задоволено відкинулася на спинку стільця, дивлячись на розгублену Ханну. — Наш «другий син» не такий простий, як їй здалося.

​Аня нарешті змогла вдихнути на повні груди. Вона зрозуміла: Даміан не просто захищав свою гордість. Він захищав те, що було між ними двома, навіть якщо вони обидва ще боялися назвати це коханням.

​— Це ще не кінець, Бекі, — тихо сказала Аня, спостерігаючи за Ханною, яка вже встигла повернути собі впевнений вираз обличчя. — Але тепер я точно знаю: він не збирається її слухати.

Даміан майже вибіг із їдальні, відчуваючи, як комірець сорочки душить його. Він завернув у пустий коридор, що вів до бібліотеки, і нарешті зупинився, важко дихаючи. Його руки все ще тремтіли — чи то від гніву на нахабство Ханни, чи то від того солодкого жаху, який він відчув, коли зустрівся поглядом з Анею.

​Він притулився спиною до холодної стіни й заплющив очі.

​— Хіба так поводяться джентльмени, Десмонде? — пролунав знайомий голос, від якого в нього по спині пробігли мурашки.

​Він різко розплющив очі. Перед ним стояла Аня. Вона залишила Бекі в їдальні й пішла за ним, сама не знаючи чому. Вона стояла, склавши руки за спиною, і злегка схилила голову набік. Її рожеве волосся трохи розкуйовдилося, що робило її вигляд ще більш зворушливим.

​— Ти... ти що тут робиш, Форджер? — він намагався повернути своєму голосу звичну сталеву впевненість, але вийшло якось хрипко.

​— Просто хотіла дізнатися, чи ти не задихнувся там, від «надміру уваги», — Аня зробила крок ближче. Вона бачила, як він знову починає червоніти, і це надало їй сміливості. — Бекі каже, що нова учениця дуже наполеглива. Мабуть, тобі приємно, що хтось так відкрито тобою цікавиться?

​Даміан відштовхнувся від стіни й зробив крок назустріч, нависаючи над нею. Його погляд став гострим, як лезо.

— Ти справді так думаєш? — процідив він крізь зуби. — Думаєш, мені є діло до якоїсь там Ханни, коли я... коли я весь урок не міг зосередитися, бо відчував твій погляд на своїй потилиці?

​Аня завмерла. Такої відвертості вона не очікувала. Вона хотіла щось пожартувати, але слова застрягли в горлі. Відстань між ними скоротилася до мінімуму. Вона бачила кожну золотаву іскринку в його очах.

​— Ти заздриш, Форджер? — раптом тихо, майже пошепки запитав він, і на його губах з'явилася та сама напівусмішка, від якої в неї підкошувалися ноги. — Скажи чесно. Бо якщо так... то я готовий терпіти тисячу таких Хані, аби тільки бачити, що тобі не байдуже.

​Він провів рукою біля її обличчя, ніби хотів торкнутися пасма волосся, але в останню мить зупинився і стиснув кулак.

​— Мені... мені не байдуже, — так само тихо відповіла Аня, дивлячись йому прямо в серце.

​У цей момент у коридорі почулися кроки вчителів. Даміан миттєво відскочив назад, повертаючи собі маску байдужості.

— Поговоримо пізніше. І не запізнюйся на заняття, недотепо, — кинув він через плече й швидко пішов геть.

​Аня залишилася стояти в коридорі, притиснувши долоню до грудей. Серце калатало так гучно, що, здавалося, його чути на всю школу. Тепер вона точно знала: цей марафон — це не просто публікація картинок. Це початок чогось справжнього.