Розділ 2: Тінь сумніву

Після гучного дзвоника коридори академії Едем заповнилися учнями, що поспішали на заняття. Аня та Бекі зайняли свої місця, але атмосфера в класі сьогодні була незвичайною. До кабінету увійшла нова дівчина — Ханна. Її яскраве руде волосся та впевнена хода одразу прикували погляди всіх присутніх.

​Ханна не вагаючись попрямувала до останньої парти, де зазвичай сидів Даміан.

​— Привіт... Ти ж Даміан, правда? — солодко промовила вона, зупинившись поруч із ним. — Ти не проти, якщо я сяду тут із тобою?

​Даміан підняв голову від підручника. Його погляд був холодним і трохи здивованим.

— Вітаю в Едемі, — відповів він стримано, намагаючись не показувати розгубленості. — Так, сідай, якщо хочеш.

​Дівчина усміхнулася ще ширше, відчуваючи його ввічливість. Проте Даміан, підперши щоку рукою, додав із притаманною йому прямотою:

— Вибач, але звідки ти мене знаєш? Мабуть, через мою родину, чи не так?

​Ці слова прозвучали різко, але Ханна лише загадково блиснула очима.

​Тим часом на іншому кінці класу Аня відчула, як її серце пропустило удар. Вона бачила, як нова учениця наблизилася до Даміана, як вона нахилилася до нього, і як вони почали розмову.

​— Оце так поворот... — прошепотіла Бекі, уважно спостерігаючи за реакцією подруги. — Аня, ти бачиш це? Вона буквально намагається його зачарувати прямо у тебе на очах!

​Аня нічого не відповіла. Вона дивилася на те, як Даміан спілкується з Ханною. В її голові промайнув напис, який вона бачила раніше: "Jealousy?" (Ревнощі?).

​Це було нове, гірке почуття. Раніше вона хвилювалася лише через оцінки чи плани батька, але зараз... Бачити Даміана з кимось іншим було нестерпно. Вона зціпила зуби, намагаючись зосередитися на словах учителя, але перед очима стояла лише одна картина: усміхнена рудоволоса дівчина поруч із хлопцем, який ще вранці так особливо дивився лише на неї.

​— Це просто нова учениця, Бекі. Йому треба бути ввічливим, — тихо сказала Аня, хоча сама в це майже не вірила.

​— Ввічливим? Аню, подивися, як вона на нього дивиться! Це війна, люба. І тобі краще підготуватися до оборони, — Бекі рішуче склала руки на грудях.

​Розділ завершився напруженим мовчанням. Аня відчувала, що цей березень принесе набагато більше випробувань, ніж вона очікувала.

Урок літератури здавався вічністю. Аня намагалася вдати, що старанно запитує лекцію, але її погляд раз у раз повертався до останньої парти. Ханна почувалася там як удома: вона то поправляла волосся, то нахилялася до Даміана, щоб щось запитати, супроводжуючи це тихим сміхом.

​Даміан виглядав заклопотаним. Він намагався тримати дистанцію, але було видно, що напір Ханни збиває його з пантелику.

​— Аню, ти занадто сильно стиснула ручку, вона зараз зламається, — тихо зауважила Бекі, накривши руку подруги своєю.

​— Я просто... мені здається, тут занадто душно, — прошепотіла Аня у відповідь.

​Коли пролунав дзвоник на обід, Ханна першою підвелася з місця.

— Даміане, я ще зовсім не знаю академії. Може, ти покажеш мені дорогу до їдальні? — її голос звучав надто самовпевнено. — Тобі ж не важко допомогти новенькій?

​Даміан затримав погляд на Ані, яка в цей момент саме збирала підручники. На мить у його очах промайнуло бажання відмовити, але виховання Десмондів взяло гору.

— Добре, ходімо, — сухо кивнув він.

​Коли вони проходили повз Аню, Ханна на секунду зупинилася. Її погляд ковзнув по Ані — зверхній і холодний, зовсім не такий, яким вона дивилася на Даміана. Це був погляд хижака, який щойно позначив свою територію.

​— Ти це бачила? — вигукнула Бекі, як тільки пара вийшла з класу. — Вона кинула тобі виклик! "Ревнощі" — це ще м'яко сказано. Вона збирається вкрасти твого принца прямо у нас під носом!

​Аня відчула, як усередині все стиснулося. Раніше вона могла читати думки інших, але зараз, коли почуття переповнювали її власну голову, вона почувалася беззахисною.

​— Він не мій принц, Бекі... — Аня нарешті підняла голову. В її очах замість розгубленості з'явився ледь помітний вогник рішучості. — Але він мій друг. І я не дозволю комусь просто так прийти й усе зіпсувати.

​— Ось це моя дівчинка! — Бекі переможно посміхнулася. — Тоді план такий: на обіді ми сідаємо за сусідній столик. Будемо стежити за кожним її рухом. Якщо вона спробує щось зайве — ми будемо готові.

​Аня кивнула. Вона ще не знала, як боротися за своє щастя, але знала одне: цей марафон до 8 березня стане для неї найважливішим іспитом у житті. Тінь сумніву все ще висіла над нею, але тепер Аня була готова зустріти її з високо піднятою головою.