Історія 2 (а)

Ця історія почалася з неба. З тихого, мирного неба, в тихій, мирній країні.
Ця історія почалася з яскраво-пекучого сонця, що так хотіло спалити все навколо, але не могло, не вистачало сили й сміливості. А йому вистачало. О. Боже Милостивий, як же йому хотілося спалити весь цей світ до тла. Залишити лише чорну землю й дим з попелу. Білий пил що покриє чорну землю, наче снігом. Токсичним, вбивчим снігом. Але було не можна.
Злодій... Який же він злодій, який не може нічого зробити. Може - не може.

Одна людина тримає його на краю здорового глузду. Одна лише дитина. І більше ніхто.

Без нього він ходить-бродить по краю власної свідомості, заглядає за край, дивиться в червоні очі злоби й відступає.

Він знайшов його ще маленьким, зламаним. Таким нещасним...

Зовсім маленьким хлопчиком. Худенького, ніжного. Він дивився своїми яскравими очима і злодій не міг відвести погляду. Взяв за крихітну долоньку й забрав з собою. Тепер на віки разом. Тепер вже й не вийде окремо. З’їде без нього з глузду.

Тепер той хлопчик виріс.

Седрік перевів свій погляд на хлопця, що, як завжди у вільний для них час, сидів на підвіконні й палив вже третю цигарку поспіль.

- Не хочеш піти кудись в інше місце? - перервав затишну тишу спокійний голос Седріка.

- Не хочу, - просяяв посмішкою блакитноокий хлопець, - Але якщо цього бажає Повелитель...

- Ти все одно залишишся тут.

Хлопець лише знизав плечима у відповідь і повернувся назад до вікна.

З його місця відкривався чудовий вид на море, що своїми хвилями вперто билось о скелю.

Седріку, у світлі заходячого сонця відкривався чудовий вид зовсім не на вулицю.

“Вже зовсім не дитина”.

“Мій маленький коханий хлопчик.”

"Йому дев’ятнадцять. Я йому як батько."

Роздивлявся червоні відблиски на золотавому волоссі, проміння сонця що торкалось вилиці й повільно спускалося до шиї, а потім червоними розчерками до грудей.

Седрік ледь чутно зітхнув, зарившись рукою у своє жорстке чорне волосся й повернувся до роботи.

Хлопець поклавши голову на передпліччя дивися на Седріка.