Едельвейси

Причинні або жарт як формула розлуки

Спиною "ні" обернене явлене –
Мовчать вуста, вся суть його мовчить.
Коли зірветься "так", воно шалене,
То все у жарт. Ох, весело звучить!

Чи пак, розчулившись чужим стрічанням,
Чужим зітханням роз'ятривши дух,
Уже промову пише для зізнання,
Та власний гонор зупиняє рух.

Спиною "ні" обернене і... стужа.
О згубні, не розріджуйте блакить!
Кому бо в доказ ви такі байдужі,
Гадаючи, що іншим не болить

І що не варто злу шукать причини?!
Причинних з лишком є, а бідам – бій!
Кому потрібно, двері сам прочинить,
І час покаже, хто для кого свій.

Але любові ґрунту треба вчасно,
Не вчора, завтра, через вік, торік! 
Хоча любов і безпощадно щасна –
Своїм образам вкотре губить лік.

О згубні, обертайтеся лицем,
Бо й найтерплячіші опустять руки!
І як боротись тут з таким борцем?!
Два "ні" – це, власне, формула розлуки.

Допоки буде так? Буття недуже:
Інтриги, маски, тактики – сумбур.
Чужому кажемо: привіт, мій друже!
А другу спину наставляємо, як мур.

2014-2016

Грім і блискавиця

Показуюсь тобі та відкриваю
Усе, що мучить, ріже і пече.
Я вже роки тебе наздоганяю,
А можу вгледіть лиш твоє плече.

Якби були ми, як оте галуззя,
Якби з одного кореня росли!..
Була б прив'язана на погляди-мотуззя,
Лише для тебе квітла б щовесни.

Дарма, мабуть, вдивляюся в обличчя.
Кого шукаю? Як твоє ім'я?
Твій образ – тінь, суцільне протиріччя.
Мій сон – твій дім, мій сум – твоя земля.

Якби ж були, мов грім і блискавиця:
Я – золотом, ти – гуркотом жбурнув.
Це не Ілля в небесній колісниці, –
Це ти мене до себе пригорнув.

02.2016

Квити

Мені нудно. Мені хочеться помирати
В той час, коли інші хочуть просто любити.
В наші порти і гавані нахабно входять фрегати,
Та мені здається, що ми з ними квити.

Тож мені не страшно. Мені й від тебе зовсім не страшно,
Я могла б заглянути навіть в твоє потойбіччя.
Та щоб ти наважився покинути мене назавжди –
Повинні пройти сторіччя.

А мені нестерпно, мені вже зовсім не терпиться
Стягнути з себе ці занадто тісні сандалі.
Без них я би довго ночами молилась на вервиці
І клепала незнаним героям медалі.

Та мені невагомо, мені не дрімотно й не байдуже.
І що найгірше – я вгледіла тут розбіжності,
Бо, не враховуючи лише твої очі райдужні,
Ти – це суцільні погрішності.

22.06.2016

Знаю хто ти

Знаю, хто ти, і знаю точно, як тебе звати.
Твоїм обрисом сльоти важко лягли на плечі.
Силуети твої в цей вечір такі доречні!
Отже з ними я, мабуть, вперше почну літати.

Я відтворюю на папері твої маршрути,
Згустки ночі себе формують в твоїм погрудді.
Слух підводить, та чую кроки і чую студінь –
Ти ось-ось увійдеш у двері, чомусь роззутий.

Хочу пестити твої втоми, гарячі скроні,
Визначати координати твоїх світанків,
Розглядати завжди як вперше, а все ж – щоранку
Нанометр за нанометром твої долоні!

Хочу знати про тебе більше, мовчати довше.
Задля цього суцільним слухом стаю у зливи.
Я від цього, лише від цього така вразлива,
Бо й від меду з кульбаби тиша твоя солодша!

06.2016

Я пробуду з тобою

Я пробуду з тобою до перших злив.
Не потрібно гадати, що стане після.
Проявляла прихильність до наших див
Власна псевдомелодія, псевдопісня.

Я пробуду з тобою до перших трав.
Далі – відчай помножиться криком горлиці.
Всі обов'язки – мінусом, тільки з прав
Пролягають бетоном пусті околиці.

Я пробуду з тобою до перших втрат.
Далі – простір заповнить тернова терпкість.
Проявляла прихильність до наших вад
Власна псевдоіронія, псевдолегкість.

Далі час не знайде потрібних слів,
Ми ж його не посміємо з глузду зводити.
Я пробуду з тобою до перших снів
Й зупинюсь, щоб босоніж у них не входити.

06.2016

Химерами гротеску

Ми дописали свій роман.
Сюжет – на видиху, мінорний,
Такий томливо неповторний...
Купались в пестощах оман.

А Вам, мабуть, і невтямки,
Коли й за що я полюбила,
Що так безжурно Вам відкрила
Свою чарівність залюбки!

Нехай лишаємось на "Ви"!
Це "Ви" химерами гротеску
В передчутті досади сплеску
Мої чіпляє рукави.

07.2016

Буревісно. Морська історія

За мої зачепившись крила,
Набив ґульку собі об німба.
Таємницю про місце лімба
Я приватно тобі відкрила.

Цить! Вже чується гра Орфея.
Ехом тиша моя озветься.
Якір з палуби не зірветься.
Штиль – отрута чи панацея?

Фордевінд* у твоїх вітрилах,
Левентик** – моя друга сутність.
Суперечна, а ти – попутний.
Та в мені потаємна сила,

Альбатрос – мій стихійний родич!
Тут надмор'я береться димом.
Задля мене ставав пілігримом?
Що ж, у сітях вже б'ється здобич.

Ти за мною – смішні мірила –
Тридцять два повноцінні румби***.
Я танцюю для тебе румбу,
Ледь тримаючись за перила.

Море піниться ще з учора 
Так фатально і буревісно.
Сонце крила осушить звісно,
Сонцекрила бо і німбочола!

07.2016

*Курс за вітром
**Курс проти вітру
***1/32 повного кола

На обривах чуттєвих фаз

Наша казка – це жменька фраз,
Що твоя нашкребла авторучка.

Як почнеш цілувати ручки,
То долоні цілуй, долоні,
Там, де лінії у полоні
Ста примарних своїх образ.

Зм'якшуй гонор моїх гримас,
Прокладай і вирівнюй долю,
Згладжуй скривлення снів, знеболюй
На обривах чуттєвих фаз!

Наша казка – це жменька фраз.

07.2016

Всі мої примари

Всі мої примари зникають,
Коли приманюєш мене до себе,
причаровуєш.
Мої тіні
Принишкло сидять у своїх ганебних закутках,
Поволі напиваючись рідкості.
І де тепер та в'язкість,
Якою в'язали їх, а опісля нав'ючували,
Як вороних та гривастих нав'ючують,
Мої страхи?
Мої тіні поволі стають легшими та тихшими.
Паралельно плечі мої випрямляються,
Куштуючи цю легкість і тишу.
Бо коли приманюєш мене до себе, причаровуєш,
То відблиски твоїх райдужних очей,
Наче промені сонця,
Пронизують мряку моїх страхів
І вони розсіваються м'яко.
Всі мої примари зникають.