Рене і справедливість

Рене і справедливість

Чого хоче Відьма? Які її мотиви та що нею керує? Чому Відьма завжди щось хоче? Можливо, вона просто знаходить в собі сили не миритися з цим світом? І хоче підлаштувати його під себе? Робити так, як, їй здається, буде краще? Може таке статися? Чи може Відьма бажати щось людське? Щось, що не буде пліч-о-пліч іти зі смертями, каліцтвом, насильством чи приниженням інших? Чи здатна Відьма думати бодай про щось інше, чи лише про свої інтереси? Демонстрація сили. Показова розправа. Публічне приниження. Це лише маленька частинка того, які мотиви керують вчинками справжньої Відьми. Брехня, підкуп, шантаж, погрози, залякування — ось той арсенал способів, якими Химерниця досягає своєї мети. І один з них, я планувала застосувати прямо сьогодні. Крайню міру. Яку? Вбивство. Безжальне і безапеляційне. Я, як і усі Відьми в такі моменти, впевнена, що мій ворог заслуговує на смерть. Так і було насправді.

Я стояла на холодному березі швидкої річки з крижаною водою. Біленький лід посередині річки стесала швидка течія, тому звук хлюпання води об каміння було добре чути. Навіть крізь той вітер, що завивав з усіх кутків. Що розганявся по безлюдному просторому березі і кидав мені в обличчя увесь сніг, що йому вдавалося підхопити в жменю по дорозі. Так, сьогодні пішов сніг. Люблю сніг. Але не зараз. Темна сторона накладає на тебе відбиток своєї темною рукою. З нею легше жити. Але є і зворотна сторона медалі —  ти не відчуваєш себе живою. Не відчуваєш, що тебе несе течія життя. Ти взагалі мало що відчуваєш. Лиш дуже сильні емоції можуть ледь-ледь стукати до твого холодного темного серця у такі моменти.

У мене була ціль. Я мала мету.

Пальці мої вже почали мерзнути на цьому холодному сирому вітрові. Я сховала їх у кишені. Одна рука вперлася в маску. Інша… У мене щось вкололо прямо в серце. Хм. І це в стані війни. Так, можливо я володіла цим станом гірше за справжніх Відьом. Та все одно пробитися крізь крижану імлу вглиб душі… Таке можуть зробити лиш декілька речей. Схоже, що іграшка тієї маленької загиблої від рук Ліма дівчинки, мала на мене вплив. “Тільки Едей може її заспокоїти”. “Едей бореться”. “Едей і є справедливість”.

Хоча саме в цей момент я більше скидалася на вбивцю. Холоднокровну і розважливу. Я знаю, що зараз я максимально наблизилася до сутності самого Ліма. Стояла з ним по один бік. Зараз я могла вважати себе майже такою ж, як і він. Бридко? Ні. Це надавало мені переваги над ним. Не думаю, що він готовий зіштовхнутися з кимось, хто ще гірший за нього. Так, він неодноразово приймав участь у боях проти Химерниць. Та чи всі вони були готові віддати життя за можливість його вбити? Чи всі вони прагнули йти до самого кінця, незважаючи на наслідки? Чи бажав його хтось убити настільки сильно, як цього бажала я? Можливо. Можливо, про його смерть молила чиясь мати? Чиясь дружина, донька, чи, навіть, люблячий чоловік, що переживав найбільшу втрату свого життя? Негідник натворив багато лиха. Прийшов час розплати. По своїх боргах треба платити. Чи він цього не знає?

Заметіль вирувала мені тільки на руку. У моєму планові скритність посідала не останнє місце.

Я стояла прямо навпроти його помешкання. Цілий величезний замок. Декілька кілець помешкань з кімнатами для багатих людей, що згодні платити величезні гроші за можливість жити на березі річки. Кожне кільце йде все вище. З чого замок? Правильно, з каменю. В той час, як прості люди знімали кімнати у закладах, на кшталт Святкового Духу, багатії з товстими і глибокими кишенями могли дозволити собі винайняти хороми в такому місці, як оцей замок. Замок Спогадів. Така його назва. Кажуть, що це наш бог дав йому таке ім’я. Це в її дусі. Можу повірити.

Добре, що йти доводиться за вітром. Не збиває капюшона і сніг не летить в обличчя, заліплюючи очі. Поки запалювати їх ще зарано. Я опустила голову і кинула останній погляд на цей замок. Величний. Три кола кам’яних будинків. Невеличкі віконця. Як робили ще в давнину. Зараз сучасні будинки мають більші вікна. Ширші, вищі. А в замкові вони здавалися якимось романтичним нагадуванням про хороше щасливе і безтурботне життя в минулому. В купі з невеличкими баштами, що височили подекуди на кожному з рядів цих будиночків, з жовтими м’якими вогниками, що виднілися майже в кожному віконечку, з прапорцями на честь Великих Поєдинків, що майоріли і розвивалися на вітру, перемагаючи всі спроби сніжної погоди зірвати їх, з вуличними ліхтарями, що розрізали своїм світлом темряву зимної ночі, це все разом давало неймовірне відчуття піднесення. В тобі неодмінно зароджувалося якесь приємне і бентежне відчуття. Як наче ти вже тут була. Як наче ти пережила стільки приємних моментів у цих стінах, що тепер і не знаєш, які саме спогади посмакувати першими. Спогади. Саме так. Тому замок і носив цю назву. А саме найкраще місце у замку — то один єдиний у своєму роді балкон. В одному місті замок майже нависав над річкою. І той балкон висів якраз над нею. Напевно краєвид з нього відкривався неймовірний. Дивишся вниз, а під тобою тече швидкоплинна річка.

Це місце однозначно було зачароване самою Аста. Це відчувалося у всьому. Навіть повітря якесь особливе.

Звичайно, я не відчувала у моєму положенні жодних подібних відчуттів. У стані війни це неможливо. Але я добре пам’ятала, як приходила сюди раніше декілька разів. І кожного разу відчувала майже одне й те саме. Бажання приходити сюди ще і ще. Зрештою, я знала, що одного разу повернуся.

І от я йшла по набережній. Кам’яна широка дорога. З ліхтарями. Без ямок, вгинів, напливів, бугрів чи ще чогось такого. Ідеально рівна. Ідеальна. Це місце часто відвідують гості міста. Це одна з численних окрас Ксерону. Тому за цим місцем, як і за іншими такими ж популярними, добре стежили міські служби і завжди тримали у порядку. Чисто, охайно, мило. Звичайно, в таку погоду і так пізно людей вже тут не зустріти. Хоча, десь недалеко я й чула голоси.