Дред і надія

Дред і надія

Для тебе життєво необхідно мати вплив на всі події, що з тобою відбуваються. Ти можеш не мати повного контролю над своїм життям, часом не все може залежати від тебе. Але ти точно знаєш і глибоко усвідомлюєш, що завжди можеш щось вдіяти. Зробити певний вчинок. Або, навпаки, умисне уникнути цього. Це дає тобі відчуття того, що ти господарка своєї долі. Що ти сама обираєш шлях, яким крокуєш життям. У деяких людей немає нічого. Нічого за душею, нічого в кишені. Нікуди йти додому, ні з ким поговорити. А якщо це все і є, то його все одно можна забрати. Та одного у людини все ж не забрати — права вибору. Коли є вибір, то яка б погана ситуація навколо тебе не склалася, ти знаєш, що можеш вчинити так, як сама забажаєш. Якщо ж людину поставити у таке становище, що вона не зможе використати і цю останню змогу… Якщо показати їй, що вона не здатна більше ні на що впливати… Якщо позбавити її контролю над своїм життям… Якщо загнати людину у безвихідне положення й навіть позбавити права самій вибрати собі смерть… То така людина буде готова на все. Тим паче, якщо вона Відьма. Всередині Химерниці зародиться таке зло, яке обов’язково знайде собі вихід наверх з глибин її темної бездушної безодні. Якщо Відьма тримає в собі таку силу й чекає лише слушної нагоди, якщо Відьма направить усі свої зусилля й уміння для помсти… Важливо зрозуміти одне. Краще таку Відьму вбити одразу. Інакше… Інакше і небу стане жарко. Амайанта б із захватом і заздрістю спостерігала за тим, чим усе обернеться для приречених кривдників Химерниці. Одним словом, не вбити таку Відьму одразу — то найбільша помилка в житті тих, хто думає, що вони сильніші за Химерницю. А тих, хто думає, що зможе вижити, коли Відьма стане їх найзлішим ворогом, щиро шкода. Хоча, нам не шкода. Відьмам не буває шкода. Тому, якщо ти наважився на такий вчинок, то дій. Вбивай відразу, швидко, негайно і без жодних вагань. Якщо ж ти цього не зробив… Що ж. Я прийду по тебе.

Тихий гомін лунає з одного боку. Закриті очі. Смердючий віслюк, запах якого ріже носа. Возик із невеликим шаром сіна, який поскрипував на одне колесо на всіх нерівностях дороги. Я лежала спиною на цьому возику. Я перебувала у впевненості, що на ньому немає ніяких ґрат, ніякої клітки. Навіщо? Я не могла поворухнутися. Лише дихати. І то якось так, наче, мене примушували це робити. На ямках та горбиках моє тіло підкидувало догори, я відривалася від підлоги і знову падала. Голову крутило в різні сторони. Згодом, з чиєїсь милості, мені було дозволено відкрити очі. Дві мерзенні істоти, зовні дуже схожі на людей, сперечалися на рахунок мене. Вони сиділи на лавці попереду, керуючи твариною з неприємним запахом. Один думав, що я можу отримати запалення легенів, якщо буду продовжувати лежати на тому візку. Інший не погоджувався. Казав, що я можу створити їм певні проблеми. На що той, перший, розсміявся. Зрештою, мене посадили. Як я й казала, очі мені дозволили відкрити.

Старий довгий візок. Ще троє людей сидять на ньому разом зі мною. Кожен дивиться в одну точку перед собою. Як і я. Або туди, куди хитне голову на черговій ямі. Як я не намагалася поводити очима у різні боки, в мене нічого не вийшло. Ті змії, то як емоційники, тільки для м’язів. Можуть зробити що завгодно. Щоб ти не відчувала одну сторону тіла. Щоб ти  не могла кліпати очима. Навіть, щоб діафрагма перестала скорочуватися. Вони знали кожну ниточку кожного м’яза у людському тілі. І кожною могли керувати. Я кліпала очима. Два рази на хвилину. Через рівні проміжки часу. Змій послабляв свій вплив на певну групу м’язів, і мій організм одразу запускав механізм кліпання очима. Скільки тут було зміїв? Це залежало від сили і вправності драйтла. Нас у возику всього четверо. Для досвіченого драйтла, це не велика проблема.

Хоч мені й було не по собі, від того, що я нічого не могла зробити, та я почала себе заспокоювати. Казати собі, що мені ще випаде шанс поборотися за своє життя. І як у мене проходила розмова із самою собою? Ну… Закінчилося все тим, що я провалилася в кам’яне обличчя, щоб притупити емоції. Що я можу сказати. Розуміння і усвідомлення того, що ти цілком і повністю знаходишся в чиїхось руках, зовсім якось не підбадьорює. На початку я намагалася переконати себе в тому, що були ситуації і гірше. Так, насправді були. Десь мені пощастило, десь я проявила неабияке бажання жити і величезну майстерність. Майже всюди я щось могла, або, принаймні, намагалася зробити. Тільки не тут. Все, що я могла зараз — то просто чекати. І найбільше злило мене те, що я не могла знати, дочекаюся я чи ні. Тому це більше питання віри. Вірити в те, що я отримаю слушну нагоду в майбутньому. Але це такий собі план. Та іншого, на жаль, я не могла придумати. Занадто мене зробили безпорадною. Тому впевнити себе у тому, що все буде добре… якось було мені важкувато. Кам’яне обличчя. Ось вихід. В ньому я часто ховалася. Від усього на світі. Мати не прийшла провідати мене в дитячому будинку? Кам’яне обличчя. Хлопець, що мені подобався, почав залицятися до іншої? Кам’яне обличчя. Неминуча загибель в важких муках? Те ж саме. Але зараз у мене була на те інша причина.

Зате тепер я відволіклася від важких роздумів про свою долю і про роль у ній Ліма. Я вже не запитувала себе, яким чином він пов’язаний зі зміями, чому вони його не чіпали. Як йому вдалося мене вирахувати, заманити. Двічі. Чи попередив він того сабазадонця Уго Лєнара, що я прийду? Тоді під ударом міг опинитися і той чоловік, що мене привів. А далі, по ланцюжку, слід міг вивести і на розшукмейстера Чарлі Войда. Та чи час зараз перейматися долею тих людей, коли моє власне життя висить на волосинці? Напевно, ні. То чому ж я про них думала? Моя душа. Та, яку я зліпила сама. Не дуже в мене вийшло, раз у ній знаходиться місце для таких роздумів. Спеціально не буду вживати слово “хвилювання”. А ще тіньовик дуже цікавився тим, що саме мені казав читач. Чому його так це цікавило? І чи насправді у Відьом немає душ? Скільки запитань, що мені стало ясно лиш одне — так можна з'їхати з глузду. Тому кам’яне обличчя. Щоб притупити всі емоції в собі. Щоб не думати про своє майбутнє і про майбутнє інших. Хм. Мені ж ще фінал Великих Поєдинків треба подивитися. Не знаю як, але я планувала туди потрапити.