Частина 13. Велика гра

Приходив до тями я важко. Не тільки пута, якими я був обвитий, заважали рухатися. Усе моє тіло боліло, і я відчував, як моя магія намагається піднятися з дна. Я був на Ґримо. Ні з чим би не зміг сплутати неприємний присмак магії цього дому.

— Він отямився, Альбусе, — сказав хрипкий голос Аластора Ґрюма. — Ви дуже проникливі, містере Ґрюм, — я відкрив очі.

Посадили мене на чільному місці столу. Навколо зібралися всі члени Ордену, за малим винятком. Сіріуса не було, а також дітей, з якими я пішов у міністерство.

— Сіріус? — запитав я, дивлячись на Дору. В її очах хлюпало горе. — Без свідомості. — Скільки минуло часу?

Я бачив, як вони все ще витирають кров і мажуть рани зіллям, тож його не мало минути занадто багато.

— П'ятнадцять хвилин, зраднику! — проричав Невілл, що увійшов до кімнати. За ним ішли решта дітей і вбита горем Герміона. — Ми всі знаємо.

Я розсміявся.

— Ох, Невілле, Невілле. Якби тільки...

— Я хочу пояснень. Я вимагаю їх просто зараз! — добрий дідусь Дамблдор явно був не в гуморі.

— А мені потрібна клятва про нерозголошення від усіх, окрім Сіріуса та Герміони. А ви, — подивився на Снейпа, — маєте покинути дім.

Знявся галас і лемент. Я мовчки сидів і чекав. Час зараз на моєму боці. — Чому? — запитала Герміона вбитим голосом.

Але якраз у цей момент до кімнати влетів той, на кого вони найбільше не чекали. Гаррі озирнув присутніх, і на всій швидкості підскочив до мене й обійняв.

— Дякую тобі! — по його щоках текли сльози.

— Будь ласка, братику, — з легкою усмішкою відповів йому.

Навколо були приголомшені обличчя. Як же, я підставив обраного під Аваду, а той знову вижив, та ще й дякує мені!

— Гаррі, як... — почав був Ремус, але я перебив.

— Гаррі, мовчи! Доки не отримаємо клятву — мовчи. І не дивися їм в очі, особливо Снейпу.

Той кивнув і опустив погляд у підлогу.

— Ти, зарозумілий хлопчисько! Двоє нестерпних нащадків своїх батьків. Та як ви... — Снейп тільки набирав обертів, але його перебив Дамблдор.

— Северусе, — він повернувся до мене. — Ми можемо скористатися сироваткою, або ж відомою вам легіліменцією.

Погроза директора мене не зачепила.

— Я оклюмент, і в міністерстві вистояв перед атакою Волдеморта. Сироватку я вип'ю як воду, а щоб домогтися чогось легіліменцією, доведеться зламати мені розум, — спокійно відповів я.

Запала тиша. Герміона повільно підійшла до нас із Гаррі. Вона обійняла його і потім пильно подивилася на мене.

— Я... я думала ти... — вона опустила погляд.

— Нічого, мила, я знаю, як це виглядає. І ти все дізнаєшся, щойно я отримаю клятву.

Цього виявилося достатньо, щоб вона зірвалася й обійняла мене щосили. Я не звинувачував її в образі. Я звинувачував себе, що не розповів їй заздалегідь, але я і не міг.

— Що ж. Хай буде так, — сказав за всіх Дамблдор. — Які слова клятви?

— Ви не можете бути серйозним, Дамблдоре! — заревів Снейп.

— Северусе. Тобі варто піти. Якщо це блеф — ти дізнаєшся про це першим. Я запевняю тебе, — сказав директор втомленим голосом.

Бетмен вилетів із кімнати як ошпарений. Звісно, він не забув обдарувати мене презирливим поглядом. Боже, яке дитинство. Я подивився на присутніх.

«Я, такий-то такий-то, клянусь життям і магією зберігати в таємниці розказане мені Каелем Антаресом МакКіннон-Блеком і Гаррі Джеймсом Поттером, у цій кімнаті. Клянусь ані словом, ані ділом не видавати секрет, розказаний мені, нікому, крім присутніх у цій кімнаті, волею чи під примусом. Прошу магію зберегти мої спогади в таємниці. Хай буде так».

— Це серйозна клятва, хлопче, — прохрипів відставний Аврор.

Я лише зітхнув.

— Якщо те, що я розповім, потрапить до рук Тома — ми приречені. І розбудіть Сіріуса, він має знати.

— Добре, — погодився Дамблдор і кивнув Дорі, яка вибігла з кімнати.

— Тоді почнемо з мене.

Усі по черзі виголосили клятву. Почувши про події, Сіріус теж вирішив її дати, як і Герміона. Я, до речі, нарешті дізнався ім'я дівчини, яку зустрів у перше своє прибуття сюди — Гестія Джонс.

— Усі принесли клятву, містере МакКіннон, і ми чекаємо. Я пожував губу, щоб вирішити, як почати, і заговорив. — Можна вже мене розв'язати. Боюся, це довга історія, і я не з тих, хто вважає зв'язування «цікавим», — сказав я.

Дамблдор змахнув паличкою, і пута зникли. Я потер руки в зап'ястях, розганяючи кров.

— Почалося все тоді, коли наприкінці третього курсу я почав бачити події майбутнього, — я підняв руку.

— Ви просили пояснити, і це початок.

Мій голос був достатньо твердий, щоб осадити обурених магів. Гомін притих, але шепотіння нікуди не поділося.

— До мене уві сні прийшла жінка. Вона назвала себе Кассіопея і сказала, що по крові вона моя родичка. Вона, за життя, мала дар провидиці й бачила багато чого, але через хворобу не змогла ні з ким поділитися.

— Бабуся Кассіопея під кінець життя сильно хворіла, — тихо промовив Сіріус.

— І вона змогла зв'язатися зі мною, оскільки я по крові Блек і якраз у той час досяг успіхів в оклюменції, щоб знання в мене не "вкрали", — я зробив ковток води зі склянки, що з'явилася на столі. — Це тривало близько року. Ночами я отримував крихти майбутнього. Вона дозволила мені вирішувати, що робити з отриманими знаннями.

Я трохи помовчав.

— Зараз я розповім те, що дізнався. Притримайте, будь ласка, питання. Подивившись на присутніх і отримавши кивки, я продовжив.

— Я дізнався, що Том повернеться, але занадто пізно, щоб моє втручання могло це змінити. Я дізнався вміст пророцтва. Сьогодні у Відділі таємниць мав загинути Сіріус Блек, упавши в Арку смерті після Авади від тітки Белли. Після вашої битви в атріумі, Том так само йшов неушкодженим.

Я похмуро подивився на присутніх.

— Улітку, Альбус Дамблдор, у пошуках хрестражів Волдеморта, натрапив на один із них. Через необережність, він був проклятий прокляттям, що поглинає плоть. Він промовчав і тільки довірився Северусу Снейпу, який і лікував його від прокляття, але вилікувати не міг. Вам залишався рік.