Частина 2. Здається я влип.

Минуло кілька днів. Ситуація із золотим, але підгниваючим, тріо мене засмутила. Спроб зі мною заговорити більше не було, але я постійно відчував на собі їхні погляди. Хах. А як просто було тоді, коли я тримався подалі. Ну от навіщо я вліз?

Наближався Хелловін, а це означає, що скоро почнуться декрети від Жаби. Мене вони особливо не хвилювали, але все одно неприємно усвідомлювати, в якому світі я опинився. Там ще й втеча з Азкабану намічається...

Залишатися в такій Британії у мене не було жодного бажання, тож після СОВ я мав намір звалити або в Штати, або кудись в Азію. Артефактори потрібні скрізь, а тут... Навіть після війни, як мені здалося, легше жити не стане. Та й не тримає мене тут ніщо.

Увечері я прогулювався замком і, на свій подив, зіткнувся з Герміоною. Оглянувши її, побачив, як вона ховає в сумці пергамент, і стало ясно — мене шукали. Не подавши вигляду, я продовжив свій шлях, але, як я і думав, мене гукнули.

— Містере МакКіннон, — її голос був тихим, але твердим. — Ви хотіли поговорити?

Я повернувся до неї обличчям і здивувався. Я був майже на голову вищий за неї, а по фільмах мені здавалося, що вона висока. Дівчина була точною копією Емми Вотсон, що досі мене дивувало. Дивувало і розчулювало в тій самій мірі.

— Так і було, — погодився я. — Але ви вирішили проігнорувати моє прохання. Я навіть не можу бути впевнений, що зараз містер Поттер не в сусідньому коридорі, або взагалі стоїть поруч із вами.

Я трохи злий, так. Я тут свою дупу підставляю під ковзанку сюжету, щоб виручити дівчинку, а вона перебирає. Щоправда, вона не знає, що я це роблю, але все ж.

— Вони вчепилися за мною, — похмуро сказала Герміона. — У наш час небезпечно ходити самому. — додала вона, на що я хихикнув.

— У бібліотеці? Герміона Ґрейнджер вважає бібліотеку серед дня небезпечним місцем? — я знову розсміявся. — Ви зараз тут теж не самі, я вважаю?

На моє зауваження і сміх вона нахмурилася, але потім розгубилася і її щоки трохи порожевіли.

— Я тут одна, — повільно зізналася вона. — Хлопці грають у шахи, а я... Мені стало цікаво, про що ви хотіли зі мною поговорити, містере МакКіннон. Так що...

Подивившись їй в очі, я зрозумів, що вона не бреше. Ні, я не вивчав легіліменцію, але дівчина була найбільш невинним створінням, яке я бачив. Кивнувши, я вказав на двері найближчого класу. Ми були на четвертому поверсі, занять тут не проводили й усі класи були занедбані. Ну, за винятком тих, які облюбували парочки.

— Зайдемо? — і не чекаючи відповіді, відкрив клас і пройшов усередину.

Кілька секунд двері за інерцією зачинялися, але дівчина все ж, вхопившись за ручку, відкрила їх і пройшла слідом за мною. Це був звичайний занедбаний клас, яких у школі сотні. Кілька парт стояли навскіс, товстий шар пилу покривав підлогу і самі меблі.

Змахнувши паличкою, я використав Скорджифай і очистив приміщення. Коли дівчина увійшла і двері зачинилися, я також використав Муфліато, від підслуховування. Герміона здивовано і якось з побоюванням подивилася на мене, але розслабилася, коли я повернув паличку в кобуру. І тут же ледве втримався від удару долонею по лобу.

Я геть забув, що безмовну магію проходять лише на шостому курсі. Навчаючись самостійно у Кімнаті на вимогу, я вже в середині минулого року пройшов усю програму Гоґвортсу, але через ідіотські правила, що не дозволяють складати СОВ заздалегідь, мені доведеться чекати до кінця цього навчального року.

Я сів за одну з парт і дістав коробочку. Все ніяк не міг викласти її, сподіваючись саме на такий випадок.

— Розмова буде не довгою, міс Ґрейнджер, — я зітхнув. — Так уже вийшло, що під час одного з прийомів їжі, я помітив, як вам було підлито зілля. — Я підняв руку, коли вона хотіла щось запитати, і продовжив. — Після цього зілля ви не позеленіли, у вас не пішов дим із вух або подібні «веселощі» від Біба і Боба. Ні. Саме тому я подумав, що це щось довгострокове. А разом з тим, що це було зроблено навмисно. У той час ви не стежили за своїм напоєм, і про це не дізналися.

Протягом усього мого монологу на її обличчі змінювалися емоції. Спочатку невіра, потім гнів, і в кінці страх.

— Хто це зробив? — невпевнено запитала вона.

— Це не важливо.

— Як же так? Хіба я не повинна знати? — обурилася дівчинка.

— У тому-то й проблема. Я не знаю, що робить це зілля. Раптом воно змушує абсолютно вірити людині, що його підлила. Або... або полюбити її, а як ви знаєте — кохання сліпе. Навіть таке.

— Але... — вона замовкла. Я бачив, як бігають її очі, як стискаються в кулаки і розтискаються долоньки. Чорт, мені починає подобатися ця дівчинка! — Що тоді робити?

Я вказав на коробочку і підштовхнув у її бік. — Ви можете використати паличку і перевірити. Але те, що всередині, допоможе вам визначити не тільки хто, а й коли.

Герміона нахмурилася і дістала паличку. Направивши її на коробочку, вона вимовила кілька маловідомих загальнодоступних чарів, і навіть пару невідомих для мене. Кивнувши наприкінці сама собі, вона подивилася на мене, а я знизав плечима.

Вона акуратно взяла коробочку і відкрила її. Коли Герміона побачила кулон, вона мило ахнула, прикривши рот рукою. Я мимоволі замилувався і посміхнувся.

— Що це? — запитала вона, тримаючи кулон на руці.

— Кулон, — весело відповів я, а вона мило надула губки. — Артефакт. Це визначник зілля. Він відреагує на будь-яке зілля, крім лікувальних.

Я задумався і дещо згадав. — Ось, — діставши з кишені бульбашку з отрутою акромантула, яка прийшла мені сьогодні поштою, запропонував: — Одягніть кулон і проведіть рукою над флаконом. Це отрута.

Вона кілька секунд дивилася то на мене, то на кулон, але врешті-решт одягла його. У глибині душі я сподівався, що вона попросить допомогти. Чорт. Здається, я влип.

Піднісши руку до отрути, вона тут же її відсмикнула і звинувачувально подивилася на мене, на що мені залишалося лише знизати плечима.