Розділ ХІ

З настанням грудня сіре офісне життя дещо пожвавилось: починалось приготування до Різдва. Ніхто до пуття не знав, звідки їм на голову звалились ці проблеми, та хто був їхнім ініціатором, проте ніхто і не скаржився. Олеся мала певні здогадки, однак розкривати секрети перед усім колективом не вважала за потрібне. Фінансові витрати щодо організації майбутнього святкового вечора цілком лягли на дирекцію та бухгалтерію, а от оформленням офісу кожний відділ волів займатися власноруч.

Одного дня Ксенія Кулик зібрала до купи своїх підлеглих та запропонувала їм долучитися до цікавої та корисної розваги, а саме: вибрати один одному подарунки. При чому кожен мав вносити свої пропозиції щодо подарунків для інших (крім, звичайно, себе), а потім їх мали колегіально затвердити. Наприклад, в обговоренні презенту для Зоряни могли брати участь усі, крім неї самої. Бажано, щоб її в цей час не було в кімнаті. Коли мова йшла, скажімо, про Ореста, він теж мав бути відсутній. І так з кожним. Єдиною умовою пані Ксенії, і цілком слушною умовою, було те, щоб гра не перетворювалась у суцільний балаган і не заважала робочому процесові.

Такий нехитрий задум повністю трансформував колективну психологію, спрямувавши її в позитивне русло, не змінивши при цьому звичок та методики. Раніше було так: коли хтось із колег виходив пообідати, то одразу ставав мішенню для пліток. Цього разу аналізу мали підлягати позитивні риси людини, зокрема її хобі, звички, інтереси. Часом співробітники так захоплювались, що видавали до десятка різноманітних ідей щодня, однак ніколи не сварились, не сперечались та прислуховувались до думок інших.

Нарешті довгоочікуваний день настав. Ксенія прийшла до офісу, коли її підлеглі вже сиділи на своїх місцях. Вигляд у неї був заклопотаний, але щасливий, в руках вона несла декілька пакунків, з яких виринали всілякі коробочки, загорнуті в яскравий папір та перев’язані блискучими стрічками.

Останнім часом пані Кулик трохи змінилася: її обличчя схудло, а щоки навпаки налилися здоровим свіжим рум’янцем. Вона припинила зловживати косметикою, лише декілька плавних класичних ліній підкреслювали красу її очей, які світились якимось незбагненним внутрішнім полум’ям.

– Це до неї чоловік повернувся, – не втрималася від стандартного коментаря «квочка», коли начальниця зникла за дверима кабінету.

Дивно, проте в цій фразі не відчувалося жодної нотки єхидства чи зловтіхи. Олесі навіть здалося, що Ганна Василівна вимовила її з ніжною материнською турботою.

– А з чого ви взяли, що він її колись кидав? – запитала Олеся.

– Від нашого колективу нічого не сховаєш! Навіть якщо людина мовчить, її завжди виказують очі. Он гляньте хоча б на нашого «метелика», – пошепки додала Ганна Василівна, вказуючи на іншу пані Ганну.

З «метеликом» дійсно коїлись незрозумілі речі. Хоча її зовнішній вигляд, звички та спосіб життя анітрохи не змінилися, проте в особистому житті відбулися докорінні переміни. Вона нарешті зважилась піти від свого нудного другого чоловіка та знов поєднати свою долю з першим. Їхні спільні діти, виховані вітчимом, давно виросли, тож претензій, дорікань та перешкод ні з чийого боку не очікувалось.

У другій половині робочого дня всіх працівників компанії, як і торік, було запрошено до конференц-зали. Цього разу вона була святково вбрана: зі стін звисали різнокольорові паперові гірлянди, а в центрі стояла велетенська ялинка, яка своїми верхніми вітами торкалася триметрової стелі. Декілька столів зсунули докупи та накрили червоною скатертиною, вбраною зеленими віночками, свічками в канделябрах та всякою мішурою. Скромні, але різноманітні фуршетні страви милували око та збуджували апетит.

Деякі дами були вдягнуті в довгі вечірні сукні з шалями чи хустками на плечах, дехто – в імпровізовані карнавальні наряди. Чоловіки в класичних чорних костюмах виглядали більш стримано. Обов’язковим атрибутом для всіх присутніх була наявність на обличчі карнавальної маски.

Корпоративні урочистості розпочались привітальними словами, бризками шампанського, а продовжились конкурсами, шарадами, загадками, врученням подарунків переможцям.

Святкування не обмежилось тісними рамками конференц-зали, а поволі перетекло в інші приміщення та заплутані коридори всього другого поверху, який займала компанія. Таким був первісний задум організаторів. Послухавши загадки та отримавши завдання, співробітники мали шукати відповіді на них у різних офісах. При цьому розгадки могли опинитись будь де – на власному робочому столі, в місцях загального користування, в гардеробі чи навіть шухляді в кабінеті директора.

Олеся вперше в житті опинилась у такій нестандартній обстановці. Було кумедно спостерігати, як поважні та не зовсім молоді люди бігали коридорами наввипередки, весело підштовхуючи один одного та викрикуючи підбадьорливі фрази.

В огрядній дамі невеликого зросту, вдягненій у темно-синю довгу сукню та з картонною маскою ведмедиці на обличчі, Олеся зі здивуванням упізнала Ганну Василівну. Поруч з нею «літала» її нерозлучна подруга-щебетуха, інша пані Ганна. Її очі були прикриті маскою з видовженими краями, а голова увінчана елегантним капелюшком-метеликом ручної роботи, з-під якого виглядали, немов маленькі промінці сонця, руді кучерики. Цього вечора обидві пліткарки отримали найбільшу кількість заохочувальних призів і, водночас, привітних посмішок колег та похвальних тостів від начальства.

Молодше покоління виявилося менш спритним, швидко втомилося від постійної біганини й тепер відпочивало: Наталі буквально впала на стілець, знесилено розкинувши руки в різні боки, Зоряна мовчки сиділа за столом, а Олеся з Орестом стояли неподалік з келихами лимонаду у руках та жваво розмовляли. Ксенія Кулик, скориставшись із загальної метушні, непомітно зникла з поля зору.