Розділ Х

Вже за тиждень Олеся повернулась на роботу. Перший після короткої відпустки робочий день розпочався з відвідин будівельного форуму, а тепер її шлях знов пролягав через рідний з дитинства парк. Вона не поспішала занурюватися в офісне життя, тому брела задумливо, прислухаючись, як під ногами шурхотіло опале пожовкле листя. Олеся пригадала, з якими надіями неслася цими доріжками рік тому, та посміхнулася. В принципі, все гаразд. Вона має гарну роботу, яка їй подобається. А люди… Людей не переробиш.

Олеся зупинилась, зняла з плеча важку сумку, пасок якої боляче врізався в тендітне тіло, перевісила її на інший бік: вона мусила знову тягти на робоче місце свій ноутбук, який забирала додому. Потім рушила далі, минула знайомий провулок.

Ось він, старовинний, гордий блакитний будинок з великими видовженими вікнами, пілястрами та глиняною ліпниною на фасаді. Колись давно в ньому мешкали заможні городяни, купці та шляхтичі. Можливо, саме біля цих масивних парадних дверей, які зберегли свій первісний вигляд, вони сідали у власні карети чи наймані екіпажі, а з відкритого балкону, оздобленого візерунчастою балюстрадою та вазами, милувалися краєвидами, спостерігали за плином неквапливого міського життя та виглядали гостей.

Насилу прочинивши вхідні двері, Олеся прослизнула всередину, піднялася на другий поверх. Подолавши вже знайомі лабіринти коридору, зупинилась біля офісу. Затамувала подих та прислухалась. Навколо панувала тиша. Тоді вона рвонула на себе двері та увійшла.

– Всім доброго дня! – промовила Олеся.

На неї вирячились чотири пари очей. З усіх боків почулися радісні голоси:

– Олесю, нарешті ви повернулись!

– Як відпочили?

– Як ся маєш?

– Раді бачити! Ми вже зачекались!

Колеги повиходили на середину кімнати, радо віталися, міцно стискали обидві Олесині руки. Лише Зоряна, як завжди заклопотана, холодно привіталася з місця та знов занурилась у комп’ютер.

Бачити такі усміхнені, привітні обличчя було вкрай незвичним. Олеся нічого не розуміла. Щось було не так. Не так, як завжди. Співробітники ніби хотіли повідомити їй про якусь важливу новину. Проте що може статися за такий короткий термін?

Рипнули дальні двері кабінету, на порозі з’явилась Ксенія. Сумна, але спокійна та врівноважена. Вона виглядала ніби так само, як і раніше, та щось в її зовнішності змінилося. Крім того, Олеся з подивом відзначила, що з появою начальниці жоден з колег не зрушив з місця, не втік за свою перегородку.

– Вітаю, Олесю! З поверненням, – ввічливо сказала пані Кулик. – Щось цікаве було на тому заході? Ходімо, розкажете. І ще нам з вами треба узгодити план роботи на тиждень.

– Гаразд, я тільки покладу ноутбук на стіл, – відповіла Олеся.

– Я допоможу тобі, – зненацька втрутився Орест та миттю прийняв з її рук важку сумку.

– Тільки не розпаковуй, я потім сама, – попередила Олеся, коли хлопець попрямував до її «ніші».

З того місця, де стояла Олеся, її робочого столу не було видно – він був захований за перегородкою. Вона лише бачила Ореста, який обережно поклав сумку та повернувся до гурту з якимось загадковим обличчям.

За п’ятнадцять хвилин Олеся вийшла з кабінету Ксенії з декількома аркушами паперу в руках та дуже дивним, незрозумілим досі відчуттям. Вона почувалася напрочуд легко, бадьоро, розкуто. Нічого стороннього, зайвого. Обидві жінки, підлегла та начальниця, обговорювали лише робочі моменти.

Не зводячи очей з аркушів та почісуючи кульковою ручкою за вухом, Олеся повільно підійшла до свого робочого місця. Підсунула до себе стілець на коліщатах, розвернула його до вікна, тоді сіла, відкинувшись на спинку та поклавши ногу на ногу. На хвильку закрила очі. Так минуло декілька хвилин.

«Досить! Треба працювати», – нарешті присоромило її настирливе сумління.

Олеся розплющила очі, розвернулася разом зі стільцем та потягнулася до сумки, щоб дістати ноутбук… Її руки так і застигли, нічого не торкнувшись. Від здивування вона мало не відкрила рота, потім енергійно потрясла головою, ніби хотіла скинути з себе примару.

– Що це? Я не розумію… – прошепотіла вона.

Прямо перед нею стояв плаский монітор комп’ютера, поруч на сірому килимку вмостилась безпровідна миша, а трохи подалі виблискував багатофункціональний копіювальний пристрій.

Коли перший шок від побаченого трохи минув, Олеся примітила в кутку стола імпровізовану вазу, вирізану з пластикової пляшки, в якій красувалися хризантеми, її улюблені квіти. Вона обережно витягла їх із води та занурила своє розпашіле від хвилювання обличчя в маленькі рожеві та білі квіточки, що огорнули її пряним, гірким ароматом золотої осені.

Майже нечутно підійшла Ксенія.

– Мені нарешті вдалося умовити начальство та вдовольнити ваше давнє прохання. Тепер можете працювати в повному комфорті, – тріумфально повідомила вона.

– Дякую, – тільки й спромоглася відповісти здивована Олеся, при цьому голос її чомусь тремтів.

– А решта, – з посмішкою додала начальниця, задивившись на чудові квіти, – то вже ініціатива чоловічої половини нашого колективу.

Сказавши це, Ксенія зникла так само швидко, як і з’явилась, залишивши напівпрочиненими масивні двері свого кабінету.