Розділ ІХ

Минув тиждень відпустки, протягом якого Олеся вдосталь відпочила і трохи заспокоїлась, усі негаразди залишились позаду і навіть здавалися тепер дріб’язковими. Одного дня вона поверталась додому з магазину, йдучи уздовж затишної алеї, що навпіл перетинала найстаріший район міста. З обох боків тротуару височіли столітні каштани, які наче розсікали небо своїми величними крислатими вітами та нещадно засипали асфальтовану доріжку зеленими потрісканими коробочками, всередині яких виднілися блискучі коричневі плоди.

Олеся йшла повільно, з насолодою вдихаючи свіже повітря, іноді підбираючи з землі опале листя та формуючи з нього різнокольоровий осінній букет. Ще здалеку вона примітила жінку, що сиділа на одній із широких лав і через своє яскраве вбрання гармонійно поєднувалась із жовто-багряними барвами навколишньої природи. Олесі здалися знайомими і червоне драпове пальто, і високі, майже до колін, чорні лискучі чоботи-ботфорти. Жінка сиділа боком, понуро нахиливши голову, а в її тремтячих руках білів зім’ятий носовичок. Волосся не було акуратно зібрано в «пучок» чи «мушлю», як зазвичай, а хаотичними темними хвилями спадало на плечі. Однак цілковита невідповідність давно сформованому образу не завадила Олесі впізнати свою начальницю Ксенію Кулик.

Тож вона раптово зупинилась, вагаючись. Перша думка, що майнула в голові – різко розвернутися та гайнути назад, до пішохідного переходу, щоб там перебратись на інший бік вулиці. Однак, поміркувавши, Олеся вирішила продовжувати свій шлях, сподіваючись, що Ксенія її не помітить. Ретельно сховавшись за спинами декількох перехожих, вона проминула горезвісну лаву, намагаючись при цьому ступати якомога тихіше та не привертати до себе зайвої уваги. Віддалившись від небажаного об’єкту на безпечну відстань, Олеся нарешті полегшено зітхнула та з тріумфальним обличчям впевнено попрямувала вперед.

– Олесю… – долинув до неї слабкий, ледь чутний голос.

Вона знов зупинилась, прислухаючись. Мабуть, почулося. Рушила далі.

– Олесю… Це ви?

Тоді вона обернулась. До неї швидко наближалася, майже біжучи, пані Кулик. Високі підбори її чобіт потрапляли у вибоїни в асфальті, через що вона постійно спотикалась, але не стишувала ходи. Уперше за їхнє знайомство Ксенія здалася Олесі непривабливою, негармонійною, навіть жалюгідною.

Начальниця була геть розхристана, в одній руці незграбно тримала червону сумочку, в іншій – довгий шовковий шарф, що волочився по землі. Її волосся було розкуйовдженим, очі – припухлими від недавніх сліз, а погляд – тьмяним та нерішучим. І голос… Такий тихий, благальний.

– Доброго дня, Олесю, – відсапуючись, мовила шефиня.

– Пані Ксеніє? Доброго дня! – відповіла Олеся.

– Ви мене, мабуть, не помітили, я сиділа на лаві, а ви проходили повз, – пролепетала вона. – Я, чесно кажучи, теж вас не одразу побачила. Лише відчула запах знайомих парфумів, тому підняла голову. Яке щастя, що я вас зустріла.

Олесі пригадався сьогоднішній ранок. Ось вона збирається йти до магазину, одягається, зачісує волосся. Її погляд зупиняється на улюблених парфумах. Їх залишилося так мало! Шкода витрачати останні дорогоцінні краплини. Хвилинне вагання. Гаразд – скільки того життя! Кажуть, для жінки гарні парфуми – це гарний настрій, впевненість у собі…

– Вам знайомий запах моїх парфумів? – здивувалася Олеся.

– Так, я впізнала б їх деінде! – у захваті відповіла Ксенія. – Я давно хотіла запитати у вас, яким брендом ви користуєтесь. Та якось незручно було.

«Скоріше, пиха та самовпевненість заважали», – подумала Олеся.

– Я навіть у парфумерному відділі перенюхала багато пробників різних марок. Але марно, – пояснила начальниця й запитливо зазирнула в очі співрозмовниці.

Олеся промовчала, лише трохи знизала плечима. Вона не була готова розкривати пані Кулик, цій «міс досконалості та неперевершеності», свої маленькі секрети, таємниці власної унікальності.

Не дочекавшись відповіді, Ксенія зовсім не до ладу спитала:

– Ви зараз у відпустці? Ще довго?

– Тиждень…

Обидві жінки повільно йшли уздовж алеї. Розмова не клеїлась.

– А знаєте, – несподівано зізналася Ксенія. – Без вас на роботі якось усе пішло не так. Атмосфера вкрай напружена, я б навіть сказала розжарена. Наші «панночки Ганночки» повсякчас сперечаються та сваряться з будь-якого приводу і без, а Зоряна гарчить на них обох. Орест, аби не сидіти з ними, зголосився відвідувати замість вас деякі заходи, щоб назбирати робочого матеріалу для сайту. Наталя випросила в мене три дні лікарняного для догляду за дитиною. Я відпустила її на тиждень.

«Яке мені діло до всього цього? – подумала Олеся. – Я воліла хоча б на деякий час позбутися думок про роботу».

І вона вже відкрила було рота, щоб чемно розпрощатися, а тоді глянула на начальницю. Вираз обличчя Ксенії видавав її внутрішнє душевне сум’яття.

– Пробачте мені, – зненацька випалила вона.

– За що? – не зрозуміла Олеся.

– За все. За всі образи, за всі мої вчинки і слова. Пробачте!

З очей Ксенії бризнули сльози, рясні, гарячі та щирі. Не в змозі стримати свої почуття, вона відвернулась від Олесі та побігла назад, якомога далі, а тоді знеможено сіла на лаву. Олеся здалеку бачила, як конвульсивно здригаються плечі Ксенії, як тремтять її руки, намагаючись видобути з кишені пальта зім’ятий носовичок. Поодинокі перехожі зневажливо поглядали в її бік, бачачи перед собою не людину, не вродливу жінку в розпачі, а яскраво-червону вульгарну пляму на тлі сірої буденності.