Розділ VІІІ

Чи розпізнала Олеся черговий тривожний дзвоник? Цього разу так, і досить швидко, адже на лінії перехресного вогню пліток опинився її чоловік.

Одного разу Зоряна ніби ненароком повідомила Олесі:

– А я вчора бачила твого Максима.

– То й що? Ви привіталися? – байдуже спитала Олеся.

– Куди там! Він був такий заклопотаний, взагалі мене не помітив, – відрапортувала вона, вправними рухами готуючи собі чай.

– Чого б це? – не зрозуміла Олеся.

– Зараз розкажу, як усе сталося, – почала Зоряна свою, як сама думала, обвинувальну промову. – Я домовилася зустрітися з однією клієнткою, обіцяла показати їй нові зразки косметики. Йду і бачу, що на лаві під деревами сидить твій Максим з якоюсь дівицею – розкішна така платинова білявка з блакитними великими очима, а ноги, вибачай, ніби від голови ростуть. Красуня, що й казати! А він її так лагідно втішає, обнімає, хіба що не цілує. Та хто зна, що воно там далі було… Я не мала часу за ними спостерігати, та й взагалі, не моя це справа – тобі докладати.

Зоряна натягнула на себе маску байдужості, проте було очевидно, що вона аж смакувала, промовляючи ці слова та з нетерпінням чекала реакції колеги.

– Якщо то не твоя справа – мені докладати, то нащо це робиш? – іронічно запитала Олеся.

– Я не докладаю, просто попереджаю, – уточнила Зоряна. – З такими чоловіками треба бути завжди напоготові.

– З якими «такими чоловіками»? – не вгавала Олеся.

– Ну з такими… Сама знаєш… Що жінкам подобаються, – роздратовано відповіла Зоряна.

– Зрозуміло. Дякую за пораду, – сказала Олеся, вимкнула ноутбук і підвелася з наміром закінчити неприємну розмову.

– Даремно, Олесю, ви ігноруєте такі речі, – несподівано втрутилась в їхній діалог життєрадісна пані Ганна або «метелик», яка при нагоді ніколи не втрачала можливості попліткувати, й зараз буквально випурхнула зі свого квітника. – От, наприклад, за моїм першим чоловіком потрібно було постійно наглядати. Якщо на обрії замаячать коротенька спідниця, стрункі ніжки та гарні оченята – то для мене сигнал, що слід тримати оборону. Це ж вічний бій! Всі вони такі – ти лише за поріг, а їм це на руку ковінька.

– А нинішній ваш чоловік хіба не такий? – підколупнула її Зоряна, яка не розуміла нащо постійно згадувати першого чоловіка, коли є другий.

– А що нинішній… – одразу знітилася пані Ганна. – Він зовсім не такий спритний, навіть навпаки, надто домовитий, сімейний…

– Тобто «нудний» хочете сказати? – підсумувала Зоряна, якій сьогодні конче кортіло хоч когось задіти за живе.

– Та не те щоб… – мляво відповіла її опонентка, важко зітхнувши та знизавши плечима.

Раптом з віддаленого закутку пролунав голос «сірої квочки», яка досі ніяк себе не виказувала.

– Ох, дівчата, чоловіків треба правильно виховувати ще з дитинства, щоб потім дружини від їхніх походеньок не страждали, – повчально сказала вона. – От мій внучатий небіж яким красенем росте! У школі однокласниці вже табунами за ним бігають. А він ні на кого й не гляне, ходить із задертим носом. А що буде далі? Так я йому частенько прочухана даю, щоб не зазнавався.

– У нього для цього батьки є, нехай свою макітру і сушать, – люто кинула в її бік Зоряна, адже розмова несподівано полилась зовсім не в те русло, в яке вона попервах сподівалась.

З їдальні повернулись Орест та Наталя, маленький колектив потроху збирався до купи. Хлопець одразу засів за комп’ютер, а молода матуся поволі роззирнулася та суто жіночою інтуїцією відчула, що відбувається щось цікаве. Ще б пак! Картина вимальовувалась доволі незвична: Зоряна з чайником у руках застигла посеред зали, на неї прискіпливо дивилась Олеся, яка стояла, прихилившись спиною до перегородки та схрестивши руки на грудях, а рудоволоса Ганна Василівна із задумливим та розгубленим виразом обличчя поливала свої квіти.

– То про що мова? – запитала Наталка.

– Про чоловіків, люба, – повідомила «квочка», висунувши голову з-за своєї перегородки.

– Про чоловіків… – замріяно повторила дівчина та побігла до дзеркала поправляти зачіску.

Зоряна досі сподівалась повернутися до теми, з якої усе почалось.

– Якби я дізналась, що мій чоловік десь потай з дівулями зустрічається, я б таке вдіяла… – почала було вона.

– Ти ж так і зробила, – перебила її Наталя, – не розібралась як слід, а одразу «Бац!»

– Ну і дурепа ти, – образилась на неї подруга та нарешті пішла наливати собі чаю.

– Це правда, не слід розкидатись справжніми чоловіками! – підсумувала пані Ганна-«метелик».

– А які це «справжні»? – озвалась Олеся. – І взагалі, якщо нікому не довіряти та усіх підозрювати у зраді чи обмані, то у світі не залишиться не лише справжніх чоловіків, а й справжніх жінок.

Проказавши це, Олеся хутко попрямувала до виходу. Ця розмова залишила в її серці неприємний осад. Раніше вона не замислювалась над подібними речами, оскільки знала, що ніколи не покохала б людину, схильну до брехні, подружніх зрад, бажання гострих відчуттів від нових перемог. Їй анітрішки не захотілося виправдовувати дії свого чоловіка в очах цих жінок, тим паче Зоряни. Зрештою, якщо їхні серця сповнені ненавистю, підозрами та заздрощами, хіба не вони самі у цьому винні? І як їм можна допомогти?