Розділ VІІ

Ще один тривожний дзвоник пролунав для Олесі вже навесні. Давно зійшов сніг, вже розквітали бруньки на деревах, повітря було просякнуте свіжістю й наповнене голосним щебетанням пташок. Разом із тим квітень видався напрочуд холодним.

Далеко позаду лишився прикрий інцидент, що стався між Олесею та Ксенією. Проте інцидентом він залишався лише для підлеглої, оскільки для начальниці той випадок був звичайним, пересічним робочим моментом, про який вона давно забула. Олеся ж була людиною чутливою та вразливою, тому в найпотаємніших надрах душі не могла отак просто пробачити подібного зверхнього ставлення до себе. Якщо раніше вона оцінювала поведінку пані Кулик цілком об’єктивно, у багатьох випадках визнаючи її правоту (крім, звичайно, істеричної манери висловлювати свої претензії), то віднині ця оцінка перетворилась в суб’єктивну, навіть упереджену.

Коли Ксенія просила зайти до її кабінету, щоб дати чергові вказівки щодо роботи, Олеся слухала її мовчки, не сідаючи на запропонований стілець, а стоячи з гордо випрямленою спиною та піднятою головою. Вона лише кивала на знак згоди, іноді обмежувалась лаконічними фразами на кшталт «Зрозуміло» чи «До якого терміну здати матеріал?»

Тим дивнішим та неймовірнішим стало для Олесі її ж власне відкриття: вона, зокрема, помітила, що останнім часом Ксенія почала ставитися до неї тепліше та прихильніше, намагалася довше затримати її у кабінеті і, наче давня подруга, заводила банальні розмови на сторонні теми. Проте Олесі було байдуже, її серце закрижаніло, вона була не в силах оцінювати начальницю адекватно.

Усе частіше виринали нав’язливі думки про звільнення. У колективі панувала напружена атмосфера, яка згладжувалась лише тоді, як обирався єдиний об’єкт для пліток – пані Кулик. Прикро, але сама робота Олесі подобалась, адже вона давно мріяла про подібну організацію робочого процесу з чітко поставленою метою, окресленими планами, визначеними термінами.

Своїми переживаннями та враженнями від нової роботи Олеся охоче ділилася з чоловіком. Він завжди уважно вислуховував її, давав корисні поради, і вони разом розробляли майбутню тактику поведінки. Не дивно, що Максим знав про всіх Олесиних колег не гірше за неї саму, хоча ніколи їх не бачив.

Одного вечора Олеся та Максим збиралися після роботи провідати його стареньких тітоньок. Домовились, що він, якщо звільниться раніше, чекатиме в парку, щоб перехопити її по дорозі до метро. До кінця робочого дня залишалось якихось 50 хвилин, але Олеся непокоїлась, нервово сіпаючись на стільці, й щохвилини зиркала на великий круглий годинник, що висів на протилежній стіні.

Як навмисно, після обіду шефиня завалила своїх підлеглих понаднормовими завданнями, впоратись з якими неможливо було не лише за декілька годин, а й за декілька діб. Усі співробітники сиділи нахмурені та пригнічені. Зоряна приглушеним голосом перегукувалась з Наталкою, а обидві Ганни Василівни, теж пошепки, вирішували, хто з них відважиться піти до Ксенії та якось домовитись перенести роботу, що залишилась невиконаною, на завтра. Адже одних чекали родини, інших –друзі, а деяких – ненагодовані діти. Олеся з Орестом гарячково «обговорювали» цю ситуацію, переписуючись по комп’ютеру.

Час спливав, а згоди досі не було. Зрештою, одноголосно було прийнято рішення відрядити до кабінету начальниці Наталку, яка мала безапеляційну причину – якщо вона, мати-одиначка, затримається на роботі ще бодай на півгодини, то її дворічна дитина залишиться ночувати у дитячому садочку. Як свідчила попередня практика, у разі згоди пані Кулик відпустити дівчину, «під амністію» підпадали й інші члени колективу. З виглядом приреченої необхідності Наталя підвелася, поправила кофтину та неохоче почала виповзати зі своєї «ніші».

Раптом рвучко відчинились загальні вхідні двері, і на порозі офісу з’явився відвідувач. Це був чоловік років сорока, з відкритим, привітним, доволі привабливим обличчям, головною окрасою якого були його усміхнені очі. Незнайомець був, як кажуть, у самому розквіті сил: високий, зі спортивною, підтягнутою фігурою, з копицею блискучого чорного волосся. У його зовнішності крилося щось невловиме, романтичне, навіть лицарське. Одягнутий він був по-сучасному, але просто – у класичні джинси темного кольору, шкіряні черевики, чорне пальто, з-під якого виглядали біла сорочка та піджак.

З появою цього красеня до затхлого приміщення увірвалось свіже й прохолодне весняне повітря, а до втомлених і зневірених сердець – можливість відчути себе трохи щасливішими.

– Доброго вечора, – привітався чоловік, обвівши поглядом кімнату.

Усі жінки, незалежно від віку, одразу розгубились, прикипівши до нього очима. Дехто машинально поправляв рукою зів’ялу зачіску, інші, мало не розтуливши рота від подиву, у якомусь заціпенінні споглядали, що воно буде далі. Найбільше збентеження викликав у них букет багряних троянд, які чарівний незнайомець тримав в опущеній руці.

Олеся теж сиділа, проковтнувши язика, не зводячи погляду з яскравої червоної плями. У голові майнула божевільна думка – якби її серце було вільним, вона обов’язково закохалася б оце зараз. У цю мить. З першого погляду.

Не відомо, чим би все скінчилось, якби Орест, єдиний чоловік серед місцевого жіноцтва і єдина людина, здатна у цій ситуації тверезо мислити, не підвівся б з місця й не відповів на привітання:

– Доброго вечора! Ви до нас?

– Так, до вас, – відповів чоловік, посміхаючись кутиками очей.

– Тоді проходьте, – підводячись з місця, залепетала огрядна та неповоротна Ганна Василівна, яка оговталася першою, оскільки вже давно забула (а може ніколи й не знала), що таке дівочі мрії, зітхання та прогулянки при повному яскравому Місяці.