Розділ VІ

Непомітно промайнули різдвяні та новорічні свята. Вірніше, для Олесі та її чоловіка вони були незабутніми та казковими, адже вони вперше проводили їх в якості подружжя, сидячи у маленькій та затишній квартирі, з вікон якої відкривався мальовничий вид на трамвайну колію. На щастя, зима виявилась занадто сніжною та суворою, майже щодня сталеві рейки багатокілометрової колії з блискавичною швидкістю заметало снігом, тож комунальники кинули її напризволяще, а місцева влада на деякий час відмінила усі маршрути трамваю. В оселі запанували тиша та спокій.

Натомість в офісі останній робочий день року пройшов буденно, непривітно, холодно. Усі працівники компанії, а їх налічувалось близько тридцяти, були запрошені до невеличкої конференц-зали. Проте це запрошення скидалося радше на примусовий загін крупної рогатої худоби до загального стійла, а не на святкування. На порозі з’явився директор у супроводі своїх заступників та бухгалтера, проказав декілька вітальних слів, піднявши келих шампанського, пригостив підлеглих цукерками та тортами й одразу відправив по домівках.

Після свят роботи побільшало, значно зросло навантаження. Олеся ледве встигала виконувати свої (і не тільки) обов’язки. Прибігаючи з того чи іншого заходу, вона нашвидкуруч писала статті, перевіряла на наявність стилістичних помилок документи, які заздалегідь залишала Ксенія і які величезним стосом лежали на столі, при цьому жваво відповідала на репліки колег, намагаючись підтримати бесіду та не проґавити головні події дня.

Якось Олеся прийшла до офісу після чергової конференції. Був час обідньої перерви, проте вона, щоб не гаяти часу та одразу взятися до справ, вже перекусила на ходу. Ще з порогу вона відчула, що у приміщенні панувала мертва, неприродна тиша, у повітрі відчувалась неприємна напруженість, ніхто не поспішав до їдальні, не було чути ані шарудіння кульками чи обгортками від цукерок, ані стуку чашок, ані шуму закипаючого електричного чайника. Усі сиділи на своїх місцях, заховавшись кожний у своїй «ніші», низько схиливши голови над паперами, вдаючи, що ревно виконують роботу.

На Олесину появу ніхто не відреагував.

– Доброго дня, – привіталася вона.

З-за перегородок повільно повиринали голови, співробітники мовчки закивали у відповідь.

«Напевно, тут нещодавно пронеслася буря», – припустила Олеся.

Вона обвела поглядом усіх присутніх в надії відшукати найбільш сміливого з них й зупинилася на Наталці, яка була не проти «поспілкуватися». Між ними відбувся німий діалог.

Олеся ніби запитувала: «Що трапилося?»

Дівчина закотила свої гарні оченята вгору та скривилася, наче щойно проковтнула щось гірке. Вочевидь, це означало: «І не питай. Тут таке було!»

У відповідь Олеся кивнула: «Зрозуміло».

Щойно вона зняла верхній одяг і зручніше вмостилася на стільці, з кабінету, наче рвучкий вихор, вилетіла Ксенія, прямуючу безпосередньо до Олесі. Кожний крок, що супроводжувався цокотом високих підборів об паркетну підлогу, викликав біль в Олесиних скронях.

– Я ознайомилась з вашим останнім матеріалом, – розпочала Ксенія, навіть не привітавшись, – і він мене дуже розчарував.

– Чому? – спокійно спитала Олеся.

Замість відповіді на неї вирячилися двійко здивованих очей. Начальниця тільки-но розпочала свій повчальний монолог, саме «монолог», а не «дискусію», який не мав супроводжуватися ані зайвими запитаннями, ані запереченнями, тим паче недолугими поясненнями.

– Ви що, не розумієте? – Ксенія трохи підвищила голос. – Ви написали зовсім не те, чого від вас чекали.

– Але…

– Якщо ви не знаєте як писати, то не варто було й починати. І взагалі, треба уважніше слухати, що кажуть поважні люди на конференції й записувати саме їхні думки, а не ваші вигадки. А у вас що написано? Ви подивіться, подивіться…

І пані Кулик недбало кинула на Олесин стіл декілька аркушів паперу, згори донизу покреслених червоною ручкою. З кожною наступною фразою голос начальниці ставав усе грубішим, перетворюючись в істеричний, неконтрольований крик.

«Але ж я саме так і роблю», – подумала Олеся, проте виправдовуватись у неї не було ані можливості, ані бажання.

– І сама стаття виявилась доволі «брудною», я там повиправляла ваші помилки. Сподіваюсь, що востаннє… – сказала Ксенія і стрімкими кроками попрямувала до кабінету, голосно гримнувши дверима.

Подібне звинувачення боляче вдарило по фаховій підготовці Олесі. Її щоки враз запалали від образи та сорому, хоча вона не вважала себе винною, руки тремтіли, а пронизливий біль у скронях перемістився у груди, туди, де шалено калатало горде серце. Вона знесилено опустила голову, підперла її обома руками, і хоча відчувала на собі співчутливі погляди колег, однак подивитися їм у вічі їй забракло сили. По льодяних, змерзлих долонях, що не встигли ще як слід зігрітися, потекли рясні, гарячі цівки. Олеся глянула у вікно, але майже нічого не побачила: очі застилала щільна завіса сліз.

Невже фортуна знов повернулася до неї спиною? Невже невезіння та зневіра у власних силах, її колишні незмінні супутники, знов відшукали шлях до неї і тепер намагаються вломитися у замкнені двері? Олеся не без підстав вважала себе непоганим спеціалістом, адже мала диплом престижного вузу, мало того – ступінь кандидата наук! Їй було важко стерпіти незаслужену образу. Але щойно зачепили не лише її професійну гордість, а й зневажили та розчавили її особистість.