Розділ V

Непомітно пролетіли перші місяці теплої, золотавої осені, що змінилися сезоном проливних дощів, парасольок та промоклого взуття.

Далеко позаду залишилась і радість появи першого снігу, що повільно спадав долу й танув, ледве торкнувшись іще теплої землі. Зрештою, зима остаточно вступила у свої законні права, принісши з собою пронизливий вітер, що моторошно завивав у провулках, полохаючи перехожих, тріскучі морози й безкрайнє море снігу, якого з кожним прийдешнім днем ставало дедалі більше.

Виглядаючи у вікно, Олеся бачила тепер самі голі дерева, позбавлені своєї розкішної зеленої крони, та понурий, малолюдний провулок. Вдень кучугури снігу, навалені по обох боках тротуару, виблискували на сонці й боляче сліпили очі, а з настанням ранніх зимових сутінок дивитися можна було хіба що на самотній вуличний ліхтар, що стирчав біля вхідних дверей офісу. Але й цього всього Олеся майже не помічала, весь час займала робота. Робота, робота, робота… Її було вдосталь.

Неприємна розмова з Ганною Василівною, у ході якої боязка, але справедлива Олеся спромоглася дати відсіч нахабі, неабияк підняла її авторитет у маленькому колективі: до неї стали прислухатися, з нею почали радитися (крім Зоряни, звичайно, яка аж ніяк не бажала злазити з п’єдесталу пупа землі).

Проте ця увага рикошетом вдарили по Олесиному вільному часу. Спочатку колеги ніби ненароком зверталися до неї, викрикуючи зі своїх місць, на кшталт: «Пані Олесю, як, на вашу думку, правильно писати: «сектора» чи «сектору»?» Вона відповідала, детально пояснювала, що треба казати «сектора», коли мова йде про математичний термін, наприклад, «довжина сектора кола», а в економічній термінології доцільно казати «проблеми фінансового сектору».

З часом питань побільшало, тому Олесині відповіді ставали лаконічнішими. Іноді доходило до абсурду – до офісу почали навідуватись колеги з інших відділів, перепрошуючи та підсовуючи їй під ніс свої папірці. Це відволікало, дратувало та набридало, адже вона мала писати статті, а не перевіряти їх на наявність помилок. Крім усього цього, Ксенія Кулик навантажила Олесю додатковою роботою, яка полягала у редагуванні особливо важливих документів, і вона вимушена була затримуватися на роботі допізна.

Олеся пригадала, як Ксенія ще з першого дня знайомства натякнула їй, що рада бачити в її особі не лише журналіста, а й філолога, і попросила у разі потреби допомагати колегам своїми фаховими порадами. І лише зараз вона почула той тривожний попереджувальний дзвоник.

«Правду казали наші бабусі: аби шия, а ярмо буде», – часто думала Олеся, однак виходу з цієї ситуації поки не знаходила.

Крім іншого, від роботи відволікали і заважали зосередитись всілякі балачки, адже жінки у колективі полюбляли пліткувати. Першою скрипкою завжди виступала огрядна і сіра Ганна Василівна. Вона перемивала кісточки усім, кого знала особисто, ба навіть тим, про кого лише чула від третіх осіб, та найбільше перепадало від неї пані Кулик. Вона, і не тільки вона, вважала начальницю грубою, пихатою, істеричною, неврівноваженою особою. З кабінету Ксенії дійсно чулися притишені істеричні випади, чіпляння та нотації, які час від часу змінювались умовляннями та сльозами. Вочевидь, вона часто сварилася зі своїм чоловіком, з будь-якого приводу і навіть без нього.

Шефиня часто влаштовувала прочухани підлеглим, підвищуючи голос, привселюдно вказуючи на недоліки, погрожуючи звільнити з роботи. Заради справедливості треба сказати, що у переважній більшості випадків критика була незаслуженою, і це ображало до сліз. Ксенію дратувала неробоча атмосфера в офісі та порожні балачки не по суті (в цьому Олеся була цілком з нею згодна), тому й не дивно, що коли вона виходила з кабінету, усі живі істоти, піддаючись елементарному інстинкту самозбереження, полохались та ховались хто як міг.

Хоча уся важка артилерія пліток була спрямована на начальницю, іншим індивідуумам теж діставалося від «сірої дами» та її поплічників. Варто було комусь із колег вийти з кімнати, як вони ставали привабливим об’єктом для обговорення. Якось Олесю не на жарт занепокоїли висловлювання щодо Ореста, коли той застудився і декілька днів не виходив на роботу. Пліткарки мали доволі мізерну інформацію про юнака, і замість того, щоб краще дізнатися про його життєві інтереси, будували власні неймовірні здогадки.

– Та він взагалі якийсь дивний, – почала було розмірковувати життєрадісна рудоволоса пані Ганна. – Постійно сидить у своєму комп’ютері, переважно мовчить.

«З такими персонами йому й говорити не хочеться», – подумала Олеся.

– Та він просто не зовсім… ну… традиційної орієнтації, от йому з жінками і не цікаво, – винесла свій жорстокий вирок інша Ганна Василівна.

– Та не меліть дурниць, дівчата! – не витримала Зоряна, яка, попри свою нестерпну й норовливу вдачу, в принципі завжди виступала за справедливість та чесність.

– Він цілком нормальний хлопець, – підтримала її Наталя.

«Сіра дама» значуще зіщулила ліве око та, видавивши із себе посмішку, мовила:

– Еге ж, нормальний. Скажете таке. Чи чоловіки так вдягаються: вузькі штанці, сорочка, що облягає тіло?

– Не штанці, а джинси, – поспішила виправити її Наталка. – Ви геть відстали від сучасного життя. Саме так хлопці сьогодні і вдягаються. Це ж модно! Якби він не був такий замолодий для мене… Але я віддаю перевагу старшим чоловікам.

– Та нащо йому така краля з дитиною! – сказала «квочка», зневажливо махнувши на неї рукою.