Розділ ІV

Упродовж першого тижня Олеся мовчки придивлялась до загальної обстановки на роботі, вивчала усталені звичаї, негласні правила, характери, пристосовувалась до ненормованого графіку роботи, поволі звикала, привчаючи себе не звертати уваги на дивацтва співробітників. А дивацтв було вдосталь.

Наприклад, весела та квітуча Ганна Василівна весь час торочила про свого першого чоловіка. І про те, як вони випадково познайомилися («Це була доля!» – коментувала вона при цьому), і як полюбляли проводити відпустки, і як один з походів до зоопарку ледь не закінчився «трагічно», коли її чоловік, годуючи качок шматочками хліба, втратив рівновагу й впав у воду.

Усе було б більш менш зрозумілим – ностальгічні спогади жінки про молодість, про ті часи, коли діти були ще маленькими й не намагалися вилетіти з батьківського гнізда – якби не одне «але». Ганна Василівна розлучилася з першим чоловіком років п’ятнадцять тому, а нині перебувала у другому, щасливому, згідно з її ж твердженнями, шлюбі, при чому виховання двох її дітей лягло на плечі, шию, нервову систему та, звісно, гаманець вітчима.

Ця життєрадісна жінка нагадувала Олесі безтурботного метелика-одноденку, що порхає з квітки на квітку, не думаючи про завтрашній день. Вона подумки так і прозвала колегу «метеликом», а згодом це миле прізвисько, випадково зірвавшись з її вуст, припало до душі решті колективу.

Робочий стіл пані Ганни і все навколо нього було заставлено квітами: фіалками, фікусами, міні-пальмами, кактусами, товстянками та іншими представниками флори, які або тягнулися вгору своїми міцними стовбурами, або спадали долу, вкриваючи підлогу зеленими каскадами. Жінка усіляко пестила своїх «вихованців», тішила їх теплою відстояною водою та підгодовувала якимись зловонними добривами. Із цього приводу у неї виникали часті суперечки з начальницею, яка, проходячи повз її оазу, затуляла носа хустинкою та невдоволено бурчала.

Роблячи пані Ганні зауваження щодо роботи, Ксенія Кулик не втрачала жодної можливості, щоб не дорікнути їй за квіти.

– Впевнена, що ви набагато краще виконували б свої обов’язки, якби не були одурманені цими запахами, – казала вона.

Інша Ганна Василівна, цілковита протилежність першій, через свою незграбність та тучність отримала від Олесі прізвисько «квочка». Сенсом її життя, її гордістю та розрадою був улюблений внучатий небіж – пересічний школяр, що відвідував звичайний загальноосвітній заклад, хлопець років тринадцяти, геть позбавлений хоча б натяку на геніальність. Проте в уяві своєї чи то тітки, чи то бабусі, він виглядав вундеркіндом: найкращий учень у класі, спортсмен, улюбленець вчителів та кумир дівчат, який писав власні вірші та фантастичні оповідання.

Ніхто із колег не пам’ятав його імені, воно давно загубилося серед чисельних «чеснот» юнака. Однак щодня, майже у кожній фразі, яку починала пані Ганна, звучало таке: «А от мій внучатий небіж…». Подібне сліпе поклоніння відверто дратувало багатьох, проте ніхто бодай словом ніколи не виказував своїх почуттів, керуючись елементарним людським співчуттям до Ганни Василівни: адже у них з її чоловіком не було власних дітей.

Та найбільше Олесю дивувала поведінка Наталки. Самотня 25-річна мати маленького Івасика була якоюсь несерйозною, надто довірливою і легковажною. Звичайно, вона дбала про дитину як могла, проте левову частку свого вільного часу приділяла собі, теревенила в основному про одяг, косметику, салони краси.

Виходячи з її власних розповідей, за останні півроку до неї декілька разів повертався законний чоловік. Він приносив подарунки, іграшки для дитини, користувався усіма перевагами подружнього життя, включаючи триразове харчування та чисто випрану білизну, а потім просто зникав. Коли ж Наталка конче потребувала грошей, дошукатися «законного» було марною справою.

Головною помилкою дівчини було те, що вона обрала у подруги та дорадниці Зоряну – старшу за себе майже на десять років, геть розчаровану у коханні та чоловіках. Вже багато років Зоряна обговорювала та смакувала тему про те, як колись її покинула кохана людина, і замість того, щоб рухатися далі, жила з жагучою ненавистю у душі, з метою безглуздої помсти. Внаслідок цього у неї сформувалося ненормальне, викривлене ставлення до кохання, довіри та й взагалі до відносин між чоловіком та жінкою.

Для Наталі Зоряна стала своєрідним злим генієм. Їй було недостатньо давати молодшій подрузі абсурдні та цинічні поради, як поводитись із представниками протилежної статі, вона ще й втягувала її у всілякі сумнівні оборудки. Наприклад, запрошувала Наталку стати розповсюджувачем імпортної косметики, обіцяючи примарний, відверто зависокий заробіток.

– Ой, дівчатка, – час від часу вихвалялася Зоряна. – Незабаром у мене буде власне авто – рожевий «Кадилак». Більше ніколи не ходитиму пішки.

– Ну й чого ж ви досі його не маєте, адже довгенько займаєтесь отим косметичним бізнесом? – з нотками неприкритої іронії цікавилась в неї життєрадісна Ганна Василівна.

– Усьому свій час, шановна, – відповідала Зоряна. – Мій статус уже підвищили, незабаром я буду партнером фірми.

Попри її вихваляння, було цілком очевидно, що справи в неї аж ніяк не йшли вгору. Можливо, саме тому вона підсвідомо намагалася затягнути у це болото ще й Наталку: постійно щось шепотіла їй на вушко, повчала, постійно супроводжувала її «на перекур», хоча сама не палила.

Якось Зоряна намагалася залучити до своєї компанії й Олесю, принесла їй кіпу буклетів, почала розповідати про переваги роботи в косметичній індустрії, проте та одразу дала зрозуміти, що її це не цікавить.