Розділ ІІІ

Наступного дня, коли Олеся прийшла на роботу і почала поволі впрягатися у творчий процес, на неї чекали й інші несподіванки. Зранку пані Ксенія принесла їй купу примірників журналу, що випускала редакція, для більш детального ознайомлення зі змістом та стилем написання. Занурившись з головою в яскраві глянцеві сторінки, Олеся не помітила, як поруч з нею буквально виросла діловита постать Зоряни.

– Ви будете пити чай чи каву? – діловито запитала вона.

– Ні, дякую, – чемно відповіла Олеся. – Я вже пила.

– Я маю на увазі не зараз, а взагалі, – пояснила Зоряна. – Ми час від часу влаштовуємо імпровізований ланч. Обідає у нас кожен як схоче. До речі, на першому поверсі є чудова їдальня. Недорога, страви смачні і вибір чудовий. А от якщо просто захочеться в офісі зігрітися, попити чайку, кави чи печива пожувати, у нас завжди все це є у персональному, так би мовити, імпровізованому буфеті. Тому наприкінці кожного місяця ми скидаємось грошима. Сума невелика…

Зоряна зробила театральну паузу, не доказавши останнього речення.

– Зрозуміло. Скільки з мене? – поцікавилася Олеся та почала копирсатися у сумочці. Вона дістала декілька папірців, саме стільки, скільки їй озвучили, й протягнула їх Зоряні.

– Дякую, – сказала та, беручи гроші та складаючи їх до чорного гаманця, що висів у неї на широкому шкіряному паску, що оперізував талію. У такому вигляді Зоряна нагадала Олесі тих огрядних, червонощоких жіночок, що торгують на базарі: в їхніх гаманцях завжди було повно купюр, розкладених строго за номіналом.

І знов з Олесиної пам’яті виринула фраза, яку вона прочитала в об’яві про вакансію: «чай, кава, тістечка за бажанням». Звичайно, їй імпонувала турбота роботодавця про своїх підлеглих, однак дізнатися, що насправді за цим стоїть банальна «колективна складчина», було дивно і не дуже приємно.

– А, зовсім забула! – зненацька випалила Зоряна, коли вже майже дійшла до свого робочого місця. – Якщо захочеться пити, у кутку стоїть кулер з холодною та гарячою водою.

– Гаразд, я вже побачила, – байдуже відповіла Олеся, намагаючись зосередитись, однак знову почула дзвінкий Зорянин голос:

– Так, дівчатка, нумо, витягайте ваші заощадження. Хто там ще не здав гроші?

При чому «дівчатками» вона фамільярно називала всіх присутніх, не враховуючи ані їхнього віку, ані статі.

«Кам’яний вік! – подумки розмірковувала Олеся. – Сидимо у сучасному офісі, освоюємо нові комп’ютерні технології, а менталітет залишився на рівні минулого століття».

– Хто цього разу піде за покупками? – провадила далі невгамовна Зоряна, яка на додачу до всіх своїх обов’язків негласно перебрала на себе ще й функції завідуючої господарством.

– Я не зможу, – прощебетала молодша Ганна Василівна, – ми з чоловіком ввечері йдемо до театру.

– Так я ж не про сьогоднішній вечір кажу, – роздратовано пирхнула Зоряна, – а про вихідні.

– А ми на вихідних будемо на дачі, – приєдналася до розмови вже інша Ганна Василівна. – Стільки роботи восени, ви ж знаєте. Перебрати картоплю, моркву, насіння з квітів позбирати та ще…

– Стривайте, стривайте, – грубо перервала її Зоряна. – Заторохкотіли наче курки. Пішло, поїхало… Я взагалі вас не розумію, шановна Ганно Василівно. Ніби інтелігентна жінка з вищою освітою, а перетворились останнім часом на якусь примітивну землевласницю.

Пані Ганна розкрила було рота, щоб виступити на захист свого хобі, але Зоряна владно підняла руку вгору, зупиняючи її намір, і продовжила:

– З вами з’ясували. Так, минулого разу за покупками ходили ми з Наталкою. Ніхто більше не хоче? Ну що ж, залишається тільки…

І вона прискіпливо глянула на Ореста, який досі не брав участі у загальній дискусії, а порсався у своєму комп’ютері, надягнувши на голову великі навушники. Від цього недоброго та владного погляду Олесі зробилося моторошно, їй стало шкода юнака. Вона цілком усвідомлювала, в якому становищі він перебував: самотній чоловік у жіночому колективі, майже зовсім дитина. Тихий, сором’язливий, мовчазний. Він поринав у роботу, заглибившись в Інтернеті, а щоб не чути теревенів та пліток, надягав навушники й сидів так майже цілий день.

– Оресте! – покликала Зоряна. – Оресте, чуєш мене?

Але той нічого не чув. Лише коли його покликали втретє, він відвів очі від монітору комп’ютера й визирнув над перегородкою. На нього були спрямовані декілька пар жіночих очей.

– Що? Хтось мене кликав? – розгублено запитав він, поспіхом знімаючи навушники.

– Нічого, Оресте, не переймайтесь. Ми тут самі впораємось, – ніжним, турботливим голосом заспокоїла його Олеся, звівшись на ноги. Вона рішуче підійшла до Зоряни, яка стояла посеред кімнати з кам’яним виразом обличчя, та безапеляційно протягнула руку, щоб взяти у колеги колективні гроші. – Думаю, зараз моя черга рушати за покупками.

Зоряна, що попервах трохи заклякла від несподіванки, за декілька секунд вийшла із оціпеніння й заходилася перераховувати купюри.

– То що купувати? – уточнила Олеся.

– Мені «Ліптон», – одразу повеселішала рудоволоса Ганна Василівна, теж виступивши на середину кімнати.

– А мені більш до вподоби «Грінфілд» з бергамотом, – підхопила Наталка.