Розділ ІІ

Вони вийшли з кабінету до загального приміщення. Ксенія рушила першою, Олеся – за нею. Усі співробітники раптово сполохались, немов зграйка переляканих птахів, звідусіль почулося занадто награне шелестіння паперу, клацання кнопок на клавіатурах, висування шухляд, падіння канцелярських предметів, безглузде кахикання. Їхні дії та рухи виглядали незграбними, навіть кумедними: ті, що сиділи за комп’ютерами, зосереджено щось споглядали на екранах моніторів, а інші, подібно до школярів, що не вивчили урок, нахилили голови до паперів так низько, що видніли тільки їхні потилиці.

На обличчі Ксенії майнув вираз іронії, її вуста скривились в якійсь недобрій усмішці, очі прискіпливо зіщулились. Було очевидно, що вона зневажає усе це «школярство». Однак, переборовши власні неприємні почуття, вона заговорила стримано і спокійно, намагаючись пом’якшити ті сталеві нотки, що, зазвичай, звучали в її голосі:

– Знайомтеся, панове, це наша нова співробітниця – Олеся Чайка.

Усі присутні жваво підняли голови та повідривали очі від мерехтливих екранів.

– Ось ваше робоче місце, – повідомила Ксенія, підводячи Олесю до вільного столу, на якому стояли лише тримач для ручок та порожня пластмасова підставка для ділових паперів. Ані комп’ютера, ані бодай натяку на його якнайскорішу появу.

Олеся повільно перевела погляд на начальницю й відкрила було рота, щоб задати цілком слушне питання, проте з прочинених дверей почувся наполегливий телефонний дзвінок.

– Перепрошую, – по-діловому сказала Ксенія й рушила до кабінету.

Від здивування Олеся буквально сповзла на стілець, що стояв поруч, знесилено поклавши руки на коліна.

– Влаштовуйтесь, – крикнула їй начальниця на ходу, не обертаючись.

– Знов побігла з чоловіком сваритися! – просичала якась дама, звертаючись невідомо до кого. – Ну, це надовго.

Тоді, скориставшись такою чудовою нагодою, вона встала і повільно «поплила» в Олесин бік. На вигляд жінка мала за плечима років шістдесят, була огрядною, приземкуватою та непоказною, із сивим, незграбно зачесаним назад коротким волоссям. Її сіра вовняна кофтина та довга спідниця були настільки бляклими й незграбними, що Олесі здалося, ніби на неї рушить безформна темна маса. Несмак в одязі накладав неприємний відбиток на обличчя цієї жінки, яке і без того було опухлим та знекровленим. Її маленькі, прищурені оченята бігали в різні боки, не в змозі сфокусуватись на якомусь одному предметі, наче хотіли одразу охопити все навколо.

Вочевидь, ця дама була найстаршою серед присутніх й тому вирішила взяти ініціативу в свої руки та ближче познайомитися з новою колегою.

– Мене звати Ганна Василівна, – протягнула вона руку Олесі. – Філолог, літературний редактор.

– Приємно познайомитися, – відповіла новоприбула, підводячись, хоча «приємно» їй чомусь аж ніяк не було.

– Ну, давайте далі за старшинством, – з награною, як здалося Олесі, улесливістю залепетала жінка й, взявши її під руку, повела лабіринтами перегородок.

Спочатку вони підійшли до найближчого столу, за яким сиділа приємна, охайна жіночка років п’ятдесяти з яскравим рудим волоссям, що спадало на плечі кокетливими локонами. Її кругленьке обличчя сяяло здоров’ям та свіжістю, а усміхнені очі світилися пустотливими, безтурботними вогниками. Вона була вдягнена в яскраву квітчасту сукню з короткими рукавами-крильцями, яка виглядала трохи недоречно в цю прохолодну пору року. Хоча, можливо, жінка свідомо ігнорувала осінь, намагаючись зберегти веселий літній настрій. Навіть запах її парфумів, що розпливався у повітрі, містив нотки польових квітів і духмяних трав.

 – Це наш технічний редактор Ганна Василівна, – представила колегу «сіра дама».

Та привітно кивнула Олесі головою, показавши ряд білосніжних зубів.

– Не дивуйтесь, ми тут обидві Ганни та обидві Василівни, – ніжним голоском пролепетала рудоволоса жіночка, помітивши Олесине спантеличення.

– Нумо, рушаймо далі, – нетерпляче мовила дама, що взяла на себе роль провідника, і цього разу потягнула Олесю в правий бік кімнати, де сиділо ще троє співробітників.

Спочатку вони підійшли до зовсім юного хлопця, вочевидь, вчорашнього студента на ім’я Орест. Він трохи зніяковів, зашарівся, пригладив лівою долонею неслухняне русяве волосся, тоді підвівся та злегка потиснув протягнену Олесину руку. Хлопець був середнього зросту, худорлявий, проте з широкими плечима і міцними руками – він якраз перебував на стадії трансформації від юнака до дорослого чоловіка, а його розумні карі очі досі випромінювали дитячу наївність та простоту. Як згодом дізналася Олеся, Орест почав працювати у компанії програмістом ще з часів навчання в інституті, який закінчив лише в цьому році.

Трохи далі за ним розташувалася коректор Наталя, гарненька брюнетка з короткою стрижкою «каре» та чубчиком, що затуляв ліве око. Попри свої зовсім юні літа, дівчина вже встигла, як сама потім неодноразово жалілася Олесі, «сходити заміж, народити дитину й розбігтися з чоловіком у різні боки». Вона щойно вийшла з декретної відпустки. Наталка, що була крупніша за Олесю, проте нижча за зростом, вдягалася досить скромно – на ній були клітчастий біло-сірий светр під горло та джинси із заниженою талією, які ледь не тріскались на її стегнах, що з недавнього часу трохи погладшали.

Наступною, і останньою у списку сьогоднішніх знайомств була Зоряна, єдина Олесина однолітка, ну майже однолітка, усього на рік старша. Вона мала бліде обличчя, яке, здавалося, ніколи не бачило сонячних променів, сірі очі, прямий ніс та владне підборіддя. Її зачіска була настільки короткою, а фігура безформною, що іноді вона скидалася на чоловіка. Згодом Олеся примітила, що і хода у Зоряни була важкою, грубою, позбавленою ознак жіночності, хоча всі жіночі принади були при ній.