Розділ І

Олеся вийшла із задушливого й занадто теплого метро. Позаду були півгодинна тиснява, постійне штовхання у спину, гомін людських голосів, непривітні обличчя, словом, справжня м’ясорубка, що перемелює людські долі, як їй заманеться, випускаючи на свободу вже знесилену, озлоблену, безлику сіру масу. Проте сьогодні Олеся нічого цього не помічала. Проминувши скляні двері підземки (яких, до речі, лякалася ще з дитинства, бо одного разу таки не змогла втримати їх своїми слабкими рученятами, й вони добряче її стукнули), вона вийшла нарешті на свіже повітря, звернула праворуч і, занурившись у метушню великого міста, почала повільно підніматися вгору.

Її шлях пролягав через мальовничий парк, в якому щовесни розквітали різнобарвні тюльпани дивовижної краси. Ця місцина стала їй рідною ще з тих далеких часів, коли дбайливі батьківські руки штовхали поперед себе червону коляску, з якої на зовнішній світ визирало голубооке вередливе немовля.

Саме на цих торованих доріжках парку Олеся зробила свої перші несміливі кроки, і перші її фотознімки були зроблені у місцевому ательє, що ховалося у затінку крислатих кленів та дубів, недалеко від ятки з морозивом і газованою водою. І перше побачення, і важкі зітхання, і ніжні слова, несміливі зізнання… І перші розчарування… І роки навчання в університеті, п’ять років вгору та вниз, туди-сюди. Усе, усе відбувалося тут. Та це було так давно…

Олеся підіймалася звивистими алеями осіннього парку, де-не-де всіяними золотавим листям, у піднесеному настрої, з високо піднятою головою та привітною усмішкою на обличчі. Поодинокі перехожі, особливо чоловіки, з цікавістю озиралися на незнайомку, вродливу, мініатюрну, з каскадом блискучого темно-каштанового волосся середньої довжини. Навіть безтурботні студенти, що знехотя волочилися на свої заняття, не могли збагнути тієї невимовної радості, яку помічали в очах дорослої жінки.

А вона впевнено крокувала до своєї мети, не звертаючи ні на кого уваги, майже летіла (такою легкою була її хода), і якби їй не було трохи за тридцять, можливо, грайливо застрибала б на одній нозі. Довгі поли розстебнутого чорного плаща бились об стрункі ніжки, взуті у темні замшеві черевички. Класичний ансамбль із білої блузки та чорної спідниці не лише підкреслював доглянуту фігуру Олесі, а й свідчив про врівноваженість її характеру та серйозне ставлення до життя.

У чому ж крилося джерело Олесиного натхнення? Усе було банально і просто – її взяли на роботу! Ну, майже взяли. Позаду залишилося листування по Інтернету з потенційним роботодавцем, перемовини та заочне знайомство по телефону. Нарешті Олесі запропонували прийти на співбесіду до офісу компанії, при цьому приємний та водночас діловий жіночій голос запевнив, що це лише формальність, оскільки її кандидатура вже затверджена керівництвом.

Перемога! Ось вона – довгоочікувана, вистраждана, омріяна перемога! Лишились позаду роки поневірянь, блукань у пошуку вакансій, безцільних ділових дзвінків, порожніх розмов, даремних обіцянок.

Нова посада обіцяла роботу «в затишному офісі у центрі міста у молодому та дружньому колективі», «наявність власного робочого місця з відповідним інструментарієм» (Олеся була впевнена, що мова йшла про комп’ютер), а також щоденне частування, зокрема «чай, кава, тістечка за бажанням».

Місце розташування офісу, заявлене в опублікованій вакансії, відповідало дійсності: центр міста, недалеко від метро та інших транспортних ліній. Відшукати старий будинок приємного блакитного кольору з колонами та декількома вертикальними мармуровими підпорами у вигляді грецьких каріатид, що підтримували широкі балкони, було нескладно. Сама будівля, зведена ще у далекому ХІХ столітті, після недавньої реконструкції мала пречудовий зовнішній вигляд.

Олеся піднялася широкими парадними сходами, потягнула на себе товсту ручку-скобу, яку заледве охопила своєю тендітною рукою, та відчинила масивні дерев’яні двері, верхня частина яких була оздоблена скляними вітражами. В обличчя одразу дмухнув потік сирої повітряної маси, що приніс за собою запах свіжої фарби та штукатурки.

Далі довелося подолати ще кільканадцять сходинок і один проліт. Знову двері, вже прочинені. За ними – широкий розгалужений коридор зі стелею заввишки десь три метри й безліччю кабінетів з новісінькими, відполірованими до блиску табличками. Навколо панувала тиша. Трохи поблукавши заплутаним лабіринтом коридору, Олеся нарешті знайшла потрібний напис. Постукала у двері та прочинила їх.

Перед її очима постала доволі простора кімната, чимось схожа на велику бальну залу далекої минувшини. Ряд зацікавлених обличь враз повиринали зі своїх робочих місць. Олеся одразу зрозуміла, а вірніше, відчула суто жіночою інтуїцією, що її появи ревно чекали, адже таке воно, офісне життя, яке обов’язково передбачає витік будь-якої корпоративної інформації. І не має значення, з якого саме джерела ця інформація надходить – офіційного (наприклад, від безпосереднього керівництва) чи напівофіційного, ба навіть дилетантського (на кшталт «вахтер баба Маня казала»), вона однаково швидко перекручується, спотворюється, трансформуючись зрештою у найнеймовірніші чутки, здогади, припущення. Отже, усі працівники офісу, до якого саме завітала Олеся, були заздалегідь проінформовані про сьогоднішнє прибуття потенційної колеги.

– Доброго дня, – увійшовши, привіталася Олеся, нашвидкуруч обводячи очима усіх присутніх та намагаючись не обділити увагою жодного.

– Доброго дня! Вітаємо! – почулося з різних куточків кімнати. Голоси здалися Олесі привітними, що було добрим знаком.

– Перепрошую, де мені можна побачити пані Ксенію Кулик? – запитала вона.