Дзвоник "Київська русь"

       Моє перше місце роботи було Велике Виробниче об'єднання "Союзенергоавтоматика". Про нього вже багато сказано та написано, але одну історію я випустив і хочу заповнити.

       Ми виготовляли цілий спектр зварювального обладнання. На додаток до основної продукції ми змушені були робити так звані "товари широкого вжитку". І ми робили примітивні дитячі пластмасові іграшки, прилад для випалювання по дереву, електричний дзвінок на вхідні двері, зарядку для автомобільного акумулятора та дзвінок "Київська Русь".

       І ось один епізод хочу розповісти. Цей дзвінок вішався на два цвяхи і представляв собою коробочку з підвішаними трьома колокольцями. Якщо потягнути за мотузочку, колокольця нахилялися і гучно дзвонили. Дзвоник проходив кілька вдосконалень та модифікацій. Його навіть хотіли зробити електричним, але вийшло дуже дорого, і ця ідея загинула. 

       Для кожної моделі виробу за радянськими правилами необхідно було створити гору документації і, мало того, надати до контролюючих органів. Для цього запрошували представників цих органів, збирали усі служби – конструкторську, технологічну, метрологічну та інші. І вся ця компанія демонструвала вироб. Представником якогось органу була дуже повна, але добра та симпатична жінка, яка вже не вперше відвідувала нас.

       Почалася, як зараз кажуть, "презентація". Є головні інженер, конструктор, технолог, метролог і ми – представники конструкторських бюро. Демонструють вироб, роботу і дійшло до документації. І ось у цієї перевіряючої жінки виникли претензії до текстування щодо формулювання призначення цієї дзвонилки. Усі почали пропонувати формулювання, але її нічого не задовольняло. Вона вважала все примітивним.

       І ось ця мила жінка гучно вимовляє:

   -  Пропонуйте ще свої формулювання і чия найбільше сподобається, ту ми й приймемо, а автор отримає приз.

     Я був молодим енергійним і вже тоді зовсім не сором'язливим інженером і запропонував свою версію.

     - Уявіть собі, я ввечері сиджу вдома в кріслі та читаю газету. Неподалік стоїть журнальний столик (а це було прийнято у всіх радянських сім'ях), на якому лежить ще одна газета. І ось я дочитав першу, тягнуся за другою, але дістати не можу. А поруч зі мною висить наша рідна дзвонилка "Київська Русь". Ну не вставати ж мені зі зручного крісла. Я смикаю за мотузку, всі три дзвіночки пронизливо дзвенять. Моя молода дружина почує брязкіт, поспішить до мене і я її попрошу забрати в мене прочитану газету і подати свіжу. А головне, що це забезпечить повагу у сім'ї та спокій.

       Довго всі сміялися, тільки у контролюючої жінки крім щирої усмішки, був величезний сарказм.

       Звичайно, моє формулювання не прийняли, але мене нагородили цим зразком виробу "Київська Русь", зауважте, я його не крав в цеху, а він - заслужена нагорода і, як бачите, я його зберігаю досі.