КЛЮЧІ ВІД НЕБА

​Вступ: Камінь і Молитва
​Шаргород не просто стоїть на землі — він у неї вріс. Його білі вапнякові мури здаються продовженням скель, а костел святого Флоріана — кораблем, що кинув якір серед подільських пагорбів ще чотири століття тому і відтоді не зрушив ні на йоту, які б вітри не дули.
​Якщо ви приїдете сюди на світанку, то почуєте, як місто дихає. Це дихання особливе: у ньому змішався запах вогкої крейди, диму від дров’яних печей і ледь вловимий аромат старого воску, що застряг у шпаринах дубових дверей храму. Шаргород — це місто-палімпсест, де поверх старих польських написів на надгробках лягла радянська побілка, а крізь неї знову проросла жива віра, міцна, як тесаний камінь.
​Центром цього всесвіту є Костел. Для місцевих — це не просто пам’ятка архітектури. Це дім, куди приходять зі своїм болем, радістю і навіть домашніми новинами. Тут час тече інакше. Тут пам’ятають імена ксьондзів, що помирали в таборах, і бабусь, які в найтемніші роки атеїзму пошепки передавали онукам слова «Ойче наш», наче найбільшу військову таємницю.
​Тут, у затінку товстих стін, живуть і працюють люди, чиї долі переплетені міцніше за виноградну лозу на стінах плебанії. Це розповідь про те, як пахне кухня монахині Бернардетти, коли наближається велике свято. Про те, як отець Мартиніан, ховаючи втому в очах, до пізньої ночі приймає людей, що приїхали за порадою за сотні кілометрів. Про те, як у маленькому подільському містечку щодня стається тихе диво — диво людської стійкості, доброти та неймовірно смачного бігосу, що вариться в чавуні на славу Божу.
​Запрошуємо вас увійти крізь важку браму під пильний погляд святого Флоріана. Тільки обережно — тут кожен крок відлунює вічністю, а кожна розмова починається з поваги до минулого.Наближався травень. Для Шаргорода це означало одне: місто готувалося до свого найбільшого дня — Відпусту на Святого Флоріана.
— Стаху! Вище драбину став, не дотягуєшся! — гукала з подвір’я сестра Бернардетта, примруживши очі від яскравого сонця. — Павутину з-під карниза треба вимести так, щоб жоден павук не смів на святого дивитися!
Стах, закристіянин, лише крехтів, переставляючи стару дерев’яну драбину. Він знав: сперечатися з Бернардеттою — це як намагатися зупинити Мурашку під час паводку.
А в цей час у самому костелі панувала тиша, яку порушував лише шурхіт мітел. Жінки-парафіянки — пані Ганна, пані Броніслава та молода Марія — натирали підлогу воском. Це була особлива наука: треба було терти так, щоб плити блищали, як дзеркало, але щоб старенькі парафіянки не посковзнулися під час процесії.
— Чули, — пошепки казала Броніслава, не перериваючи роботи, — що цього року з самого Львова обіцяли приїхати? І з Польщі автобус чекають. Отець Мартиніан казав, що треба сорок літрів флячків готувати, не менше.
— Ой, Броню, які там сорок, — підхопила Ганна. — Бернардетта вже замовила три чверті кабана і мішок цибулі. Буде свято на весь світ! На плебанії вже починалося справжнє «кулінарне пекло», яке сестра Бернардетта називала «благословенним клопотом».
Піч не охолодала: один за одним звідти вискакували листи з мазурками — солодкими пирогами, щедро политими глазур’ю та посипаними горіхами.
Запах спецій: повітря було таким густим від кмину, майорану та духмяного перцю, що здавалося, його можна нарізати ножем.
Головна страва: у величезному мідному тазі вже «відпочивало» м’ясо для печені. Його маринували в часнику та гірчиці за рецептом, який, за чутками, монахині передавали одна одній ще з XIX століття.
Отець Мартиніан у цей час сидів у сповідальниці. Черга до нього тягнулася через увесь храм, аж до самих дверей. Люди йшли не просто покаятися, вони йшли за живим словом. Він знав кожного: хто з ким посварився за межу, у кого син повернувся з армії, а хто потайки від чоловіка відкладає гроші на нову ікону.
— Пам’ятай, сину, — долинав його глухий, спокійний голос із-за грат сповідальні, — Бог не в цеглі, Бог у серці. Але якщо ти братові не простив, то й цегла тобі не допоможе.Ранок четвертого травня вибухнув дзвонами. Це був не просто заклик до служби — це був голос Шаргорода, який розлітався далеко за межі міста, до самих Соснів і Плебанівки. Дзвони костелу Святого Флоріана мали особливий тембр: глибокий, трохи хрипкий від поважного віку, вони ніби казали: «Ми тут, ми вистояли, ми живі».
Ще з шостої ранку вулиці, що вели до костелу, заповнилися людьми. Це було дивовижне видовище: старенькі бабусі в білих хустках, зав’язаних «по-шаргородськи» (під підборіддя, щоб кутики стирчали, як крильця), чоловіки у випрасуваних сорочках і молодь, яка трохи соромилася своєї святковості, але йшла з гордо піднятими головами.Під високим вапняковим муром розгорнувся стихійний ярмарок. Тут не було китайського пластику — тільки те, що виросло або було зроблене руками.
— Купуйте мед! Справжній, з-під Мурашки, бджоли на каплицях Хресної дороги збирали! — вигукував дядько Василь, чия родина тримала пасіку вже третє покоління.
Поруч продавали оплатки — тонкі, як пелюстки троянди, прісні хлібці, та фігурки святого Флоріана, вирізані з дерева місцевим майстром Яном. Кажуть, Ян був напівсліпим, але руки його пам’ятали форму кожного святого краще, ніж очі.Головна Меса почалася об одинадцятій. Костел був набитий так, що миша б не проскочила. Повітря стало густим від ладану та запаху свіжих квітів — парафіянки принесли цілі оберемки тюльпанів та нарцисів, якими заставили вівтар.
Коли вийшов отець Мартиніан, у храмі настала така тиша, що було чути, як б’ється об скло муха. Він не любив довгих і пишних промов. Його проповіді були як шаргородський хліб: грубі, але поживні.
— Святий Флоріан захищав від вогню, — почав він, дивлячись прямо в очі громаді. — Але я вам скажу так: найбільша пожежа — це ненависть у ваших серцях. Якщо ви сьогодні вийшли з костелу і не привіталися з сусідом, бо він минулого року не так на вас подивився, то ви не Богу молилися, а стінам.
Після служби почалася процесія. Чотири чоловіки — найповажніші парафіяни, серед яких був і закристіянин Станіслав — винесли важку фігуру святого. За ними йшли дівчатка в білих сукнях, розкидаючи пелюстки квітів. Попереду несли хоругви, що тріпотіли на вітрі. Це був момент тріумфу: посеред радянської дійсності, яка ще дихала в потилицю, Шаргород відкрито і гордо демонстрував свою віру.Але справжнє випробування для монахинь почалося після того, як останній акорд органа затих. Гості — священники з навколишніх парафій, гості з Польщі та просто бідні люди, яких Мартиніан завжди наказував садити за стіл — рушили до плебанії.
Сестра Бернардетта стояла посеред кухні, як генерал перед битвою.
— Клару! Флячки неси! Тільки не розлий, бо голову відірву! — командувала вона.
На столах з’явилися величезні миски з димлячим супом.
— Ох, Бернардетто, — прицмокував один із приїжджих ксьондзів, — твої флячки можна замість ліків в аптеці продавати. Один ковток — і гріхи відпускає!
За столом сиділи різні люди. Був тут і старий пан Юзеф, який пам’ятав, як костел закривали, і молодий семінарист, що тільки починав свій шлях. Розмови перепліталися: згадували тих, хто в Сибіру, обговорювали ціни на цукор і сперечалися, чи правильно побілили третю стацію Хресної дороги.Коли сонце почало сідати за шаргородські пагорби, гамір потроху вщух. Гості роз’їхалися, залишаючи по собі гори брудного посуду і втомлені усмішки на обличчях монахинь.
Отець Мартиніан вийшов у дворик. Він сів на дерев’яну лаву під старою липою і закрив очі. До нього підійшла сестра Бернардетта з кружкою холодного молока.
— Втомилися, отче? — тихо запитала вона.
— Втомився, сестро. Але подивися на ці мури. Вони сьогодні знову грілися від людського тепла. Значить, стоятимуть ще довго.
Він зробив ковток молока і подивився на першу зірку, що зійшла прямо над вежею костелу. Шаргород засинав, щоб завтра знову прокинутися під звук дзвонів, які неможливо заглушити.Якщо ви хочете по-справжньому пізнати життя костелу, вам треба зайти не через парадні двері, а через хвіртку, що веде до господарського подвір’я. Саме там, між садом і кухнею, пульсує справжнє життя «Подільського Ватикану».
Сестра Фаустина (наступниця тих давніх монахинь, про яких ми згадували) виходить на ґанок ще тоді, коли над Розкошею стоїть сивий туман. У неї в руках великий кошик. Сьогодні п’ятниця, а отже — день особливий.
Спільна справа Слободи
Не встигла сестра дійти до погреба, як біля воріт загальмувала стара «Нива». З неї вийшов чоловік у робочому одязі — Михайло зі Слободи.
— Слава Ісусу Христу, сестро! — гукнув він, витягаючи з багажника важкий ящик. — Оце хлопці з Розкоші передали свіжого коропа, а мої жінки зі Слободи — ранньої капусти та кропу. Кажуть, на пісний обід якраз буде.
Це і є сучасний Шаргород: тут ніхто не чекає, поки ксьондз попросить. Михайло — онук того самого закристіянина, що колись ховав підсвічники. Для нього завезти продукти до костелу — це як відвідати батьківську хатуНа кухні плебанії вже закипає вода. Сучасна кулінарія Шаргорода — це заповідник смаку.
Пісний борщ із вушками: Це не просто суп. Вушка ліпляться крихітними, з грибною начинкою (гриби, звісно, з місцевих лісів). Кожне вушко має бути як витвір мистецтва.
Риба по-шаргородськи: Коропа, якого привіз Михайло, сестра Фаустина запікає у сметані так, що аромат долітає до самої Ратуші.
— Знаєте, — каже сестра, спритно чистячи овочі, — у нас тут на кухні молитва не припиняється. Кожне «Отче наш» лягає в тісто. Тому наш хліб не черствіє тижнями.По обіді на подвір’ї з’являються парафіяни. Зараз це не тільки старенькі бабусі. Ось прийшла молода Ганна, вчителька зі Слободи. Вона принесла квіти для вівтаря.
— Треба, щоб на неділю костел пахнув літом, — каже вона, обрізаючи стебла троянд.
Поруч із нею на лаві сидить старий пан Казимир. Він пам’ятає отця Мартиніана ще молодим. Казимир — жива енциклопедія. Він розповідає молоді, як вони підлітками бігали на Хресну дорогу вартувати, щоб «чужі» не спаплюжили каплиці.
— Ви думаєте, то просто каміння? — хитро мружиться він. — То наші кістки там замуровані. Наша впертість подільська.Коли сонце починає сідати, на подвір’я виходить теперішній настоятель. Він вітається з кожним на ім’я. У Шаргороді не кажуть «парафіянин номер такий-то». Тут кажуть: «Це син того Петра, що з Розкоші, а це дочка Марії зі Слободи».​Коли сонце починає сідати, на подвір’я виходить теперішній настоятель. Він вітається з кожним на ім’я. У Шаргороді не кажуть «парафіянин номер такий-то». Тут кажуть: «Це син того Петра, що з Розкоші, а це дочка Марії зі Слободи».Вони обговорюють плани:
Треба підправити сходи на дев’ятій стації.
Скоро приїдуть паломники з Польщі — треба подумати, де їх розселити (звісно, по хатах у Слободі, бо де ж ще так нагодують?).
Треба підготувати подарунки для дітей-сиріт до дня Святого Миколая.Вечір у Шаргороді завершується дзвоном на вечірню Месу. Люди, що весь день працювали в полі чи в офісах, поволі сходяться до храму. Вони йдуть повз пам’ятник отцю Мартиніану, який тепер стоїть біля костелу, і багато хто просто торкається рукою до холодного металу, ніби вітаючись зі старим другом.
Це і є справжня повість — вона не закінчується на папері. Вона пишеться щодня в кожній хаті Розкоші та Слободи, у кожній каструлі бігосу, у кожному кроці Хресною дорогою.Коли грудень загортає Шаргород у білу ковдру, а Мурашка затихає під льодом, костел Святого Флоріана стає схожим на казковий ліхтар. Усередині храму повітря стає особливим — воно пахне морозом, який приносять парафіяни на своїх пальтах, і свіжим сіном, яке вже готують для шопки (різдвяного вертепу).Підготовка до Різдва в Шаргороді починається не з крамниць, а з тихого шурхоту в захристії та на кухні плебанії. Тут випікають оплатки — тонкі білі хлібці, що символізують єдність і прощення.
Старий Станіслав (закристіянин, який, здається, знає секрет вічної молодості) разом із монахинями стежить за пресом. Кожен оплатк має відбиток — народження Ісуса або лик святого.
— Це не просто печиво, — каже Стах, обережно складаючи готові листи. — Це знак, що ми люди. В Шаргороді, якщо ти з кимось посварився за межу чи через корову, ти не маєш права сісти до Вілії (Святої Вечері), поки не переломиш із ним оплатком.
Ці оплатку розходяться по всьому місту, летять у конвертах до родичів у Польщу чи за кордон, і обов’язково їдуть великими коробками до Слободи та РозкошіНавечір’я Різдва (Вілія) у Шаргороді — це час тиші. У кожній хаті в Слободі-Шаргородській господині готують 12 страв. На столі під скатертиною обов’язково лежить жменя сіна — на згадку про ясла.
У родині Михайла зі Слободи (того самого, що возить овочі до костелу) за столом збираються три покоління.
— Тату, а як ксьондз Мартиніан колись колядував? — питає найменший онук.
— О, сину, — усміхається Михайло, — він міг пройти крізь таку заметіль, що й вовк би боявся вийти. Заходив у хату, сніг із габіта струшував, і відразу ставало тепло, ніби сонце зайшло.
На столі обов’язково є:
Кутя — щедра, з маком і медом, як і належить на Поділлі.
Грибний суп (зупа грибова) з білих грибів, зібраних у лісах біля Розкоші.
Короп, смажений до золотистої скоринки.Найважливіший момент настає опівночі. Пастирка — нічна служба — збирає весь Шаргород. Зі Слободи та Розкоші тягнуться вервиці вогнів: люди йдуть пішки або їдуть машинами, щоб разом привітати новонародженого Христа.
Костел у цю ніч сяє. Орган, на якому грає старий органіст пан Леон, видає такі звуки, що здається, самі ангели підспівують. Коли ж уся громада — сотні голосів — затягує «Серед нічної тиші» (Wśród nocnej ciszy) або «Нова радість стала», мури костелу вібрують від потужної енергії.Після служби ніхто не поспішає розходитися. Під костелом починається справжнє дійство. Молодь зі Слободи організовує вертеп.
— Гей, пастушки, куди йдете? — лунає дзвінкий голос хлопця в кожусі.
Тут, під зоряним небом Шаргорода, зникають усі кордони. Немає різниці, хто ти за професією — тут усі «свої». Люди діляться оплатками прямо на подвір’ї, обіймаються і бажають миру.Наступного дня на плебанії збираються самотні люди та священники. Сестра Фаустина виставляє на стіл святковий мазурек і запечену качку з яблуками.
— Знаєте, що головне в шаргородському Різдві? — каже вона, розливаючи ароматний компот (узвар). — Це те, що в нас ніхто не залишається голодним — ні тілом, ні душею. Якщо хтось не прийшов до костелу, ми знаємо: треба брати кошик і йти до нього в Розкошу.
Це і є справжнє життя костелу сьогодні: пам’ятати про кожного, ділити хліб і радість, і вірити, що світло Флоріана захистить це місто від будь-якої пожежі — чи то справжньої, чи то пожежі в людських серцях.​Шаргород завжди вважався «чистим місцем», але саме тому сюди стікалися ті, чиї душі були обтяжені великим мороком. У костелі святого Флоріана була особлива атмосфера: тут не просто читали молитви, тут вели справжню духовну битву.
​Ксьондз, що бачив наскрізь
​Отець, про якого ви згадуєте, був людиною незвичайної духовної сили. Він міг годинами стояти на колінах перед вівтарем, перш ніж вийти до людей. У місті розповідали, що він мав «очі, що дивляться в душу». Коли до нього привозили людей зі Слободи чи далеких міст, які поводилися дивно, кричали не своїми голосами або боялися святої води, у храмі зачиняли важкі двері.
​— Не бійтеся, — казав він тихим, але металевим голосом родичам, що тремтіли від страху. — Тут панує Бог, а не він.
​Як це було (Правдиві розповіді)
​Старі парафіяни з Розкоші згадують, як під час «вичитування» (екзорцизму) по всьому костелу розносилося відлуння. Це була важка праця — не тільки духовна, а й фізична. Ксьондз після таких молитов виходив абсолютно виснажений, сорочка під підрясником була мокра від поту, але погляд залишався світлим.
​— Пам’ятаю, привезли одну жінку, — пошепки розповідала стара пані Броніслава. — Вона маленька була, сухенька, а четверо дужих чоловіків зі Слободи не могли її втримати біля вівтаря. А ксьондз тільки поклав руку на голову, почав латиною читати — і вона вмить затихла, впала, як сніп. А через годину встала — очі ясні, усміхається, ніби й не було нічого.Монахині в ці дні мали свою місію. Сестра Бернардетта знала: коли йде така молитва, треба тримати піст і за всіх. Вона готувала для священника лише легкий овочевий відвар або давала шматочок черствого хліба.
— Дух сильний, коли тіло не обтяжене, — повчала вона молодих сестер.
На кухні в такі моменти панувала тиша. Навіть посуд переставляли обережно, щоб не порушити молитовної зосередженості, що розливалася по всьому подвір'ю плебанії.У Шаргороді про це не любили говорити вголос «на кожному кутку». Це була священна таємниця. Люди зі Слободи та Розкоші знали: якщо в костелі довго горить світло вночі і чути монотонний спів латиною — значить, хтось бореться за чиюсь душу.
Це додавало місту статусу справжньої духовної фортеці. Навіть місцеві скептики та партійні діячі в ті часи потайки хрестилися, проходячи повз костел, коли знали, що там триває вичитування. Вони відчували силу, яку не могли пояснити своїми підручниками.
Сьогодні в костелі святого Флоріана продовжують справу опіки над душевним здоров’ям. Францисканці завжди готові вислухати, порадити і помолитися. І хоча часи змінилися, люди все так само приходять зі Слободи та Розкоші, несучи свої страхи, знаючи: у цих стінах камінь міцний, а молитва ще міцніша.Коли після сорокаденного посту над Шаргородом нарешті займається Великдень, місто перетворюється на вулик. Але цей вулик — урочистий і чистий. Після важких тижнів «вичитувань» і покаяння, костел Святого Флоріана ніби вмивається весняним дощем і розквітає.
Велика субота: Освячення кошиків
У Шаргороді освячення пасок — це цілий парад господарності та віри. Ще з обіду з боку Розкоші та Слободи починають сходитися люди.
— Дивися, Броню, — каже одна сусідка іншій, поправляючи білосніжний рушник на кошику, — у Сокольських цього року паска найвища, мабуть, на домашніх яйцях не шкодували!
Кошики в Шаргороді — це окрема історія. В них обов’язково лежить:
Шаргородська паска: важка, солодка, щедро змащена білком.
Домашня ковбаса з Розкоші: кільцями, підсмажена в печі на вишневих гілках, від запаху якої в постників паморочиться в голові.
Хрін з бурячками: такий міцний, що сльоза прошибає аж до сповідальні.
Писанки: розписані воском за канонами, які передавали бабусі зі Слободи.Ксьондз виходить у білосніжному вбранні, і краплі святої води летять на кошики, на усміхнені обличчя дітей і на мозолисті руки чоловіків. У цей момент зникає вся втома — і від постів, і від праці на городах.На кухні плебанії сестра Фаустина та її помічниці зі Слободи вже закінчують останні приготування. На Великдень стіл має бути «багатим», щоб віддячити всім, хто допомагав костелу.
— Дівчата, — командує сестра, — несіть холодець! Тільки зніміть жир зверху, щоб прозорий був, як скло в костелі!
Головна страва великоднього сніданку для гостей храму — це великодній борщ (білий барщ). Його готують на заквасці з вівсяного борошна з додаванням білої ковбаси, яєць і тертого хрону. Це страва, яка повертає до життя після будь-якої зими.Опівночі або на світанку починається Резурекція — урочиста процесія навколо костелу. Тричі обходять храм під гуркіт дзвонів. Попереду несуть фігуру Воскреслого Христа.
— Христос Воскрес! — лунає над Мурашкою.
— Воістину Воскрес! — відлунює Слобода.
Це момент, коли навіть ті, хто не дуже часто ходить до церкви, відчувають: вони частина чогось великого. Старий пан Казимир стоїть біля входу, тримаючи хоругву. Його рука не тремтить, хоча йому вже за вісімдесят. Він пам’ятає, як за радянських часів на Великдень біля костелу виставляли патрулі, щоб не пускати молодь.
— Ми тоді городами пробиралися, через яри з Розкоші, — шепоче він онукові. — Віру, як те насіння, в кулаку ховали. А тепер дивися — сонце світить усім!Після служби Шаргород не спить. У Слободі та Розкоші відчиняються двері хат. Кожен подорожній, який приїхав до костелу, знайде місце за столом.
— Заходьте, люди добрі! — гукають господарі. — Покуштуйте нашої паски, бо вона на свяченій воді замішана!
Культура шаргородської гостинності — це коли на столі стоїть і польський бігос, і українські вареники, і єврейська фарширована риба (адже в місті всі традиції переплелися). Це час, коли згадують усіх ксьондзів, що служили тут, згадують і того отця-екзорциста, і Мартиніана, і тих монашок, що вже відійшли у вічність, але чиї рецепти пасок досі живуть у кожній хаті.
Великдень у Шаргороді — це не просто свято календарне. Це доказ того, що камінь можна відвалити від будь-якої могили, якщо мати таку віру, як у цих людей із мозолистими руками.Травень у Шаргороді — це час, коли земля і небо змагаються в красі. Коли цвітуть сади в Слободі та Розкоші, здається, що все місто потопає у білому мареві, а над цим усім велично височіє костел, ніби пастир над отарою.Травень у костелі Святого Флоріана — це місяць Марії. Кожного вечора, коли сонце схиляється до обрію, над пагорбами розливається «Лоретанська літанія». Це час «Маювок» — особливих вечірніх відправ, які в Шаргороді мають свій неповторний колорит.У цей час молодь зі Слободи та Розкоші бере на себе особливу місію. Дівчата, переодягнуті у світлі сукні, збираються групами, щоб прикрасити придорожні фігури та каплиці Хресної дороги.
Прикраси: Це не просто квіти. Це ціле мистецтво — виплести вінки з живоплоту, прикрасити ікони вишитими рушниками, які ще взимку готували під світлом ламп.
Аромат: Весь костел у травні пахне конваліями та бузком. Парафіяни приносять такі оберемки квітів, що вівтар нагадує квітучий сад.
— Дивись, Ганнусю, — каже старша жінка зі Слободи молодій дівчині, — цей рушник ще моя бабця вишивала спеціально для травневих набоженств. Бережи його, бо в кожному хрестику — молитва за наше містоТравень — це ще й час великої праці. Перед святом Святого Флоріана (патрона міста і храму) Шаргород охоплює «будівельна лихоманка».
Чоловіки з Розкоші — міцні, загартовані сонцем — виходять на Хресну дорогу. Треба підправити те, що розмила весняна вода, підфарбувати огорожі, підмести кам’янисті стежки.
— Петро, бери вапно! — гукає хтось із пагорба. — Треба, щоб одинадцята стація сяяла, як нова монета!
У цей час на подвір’ї костелу чути стукіт молотків. Це ставлять тимчасові вівтарі для майбутньої процесії. Отець-настоятель ходить між людьми, але не як контролер, а як побратим. Він знає: тут не треба наказувати. Люди зі Слободи і Розкоші працюють «на славу Божу», а це надійніше за будь-який контракт..Монахині на плебанії в травні вже мають менше «важких» страв, але більше свіжості.
Зелений борщ: з першої кропиви та щавлю, що виросли на городах у Слободі. Обов’язково з домашньою сметаною та круто звареними7 яйцями.
Сирники з медом: легка страва для тих, хто працює на толоці. Мед — обов'язково торішній, густий, від пасічників із Розкоші.Коли закінчується робочий день, люди не поспішають додому. Вони збираються біля фігур Матері Божої на роздоріжжях між Слободою та Шаргородом. Співають хором, без музичного супроводу. Ці голоси — чисті, народні — летять далеко над полями.
Це і є та сама культура, про яку ми писали: вона не в книжках, вона в цьому щовечірньому співі, у спільній праці та в повазі до кожного каменю, покладеного предками.Наша повість про Шаргород — це не просто історія будівлі. Це розповідь про невидимі нитки, що зв’язують небо з подільським чорноземом.
Ми згадали отця Мартиніана, чия незламність стала фундаментом. Ми згадали ксьондза-екзорциста, чия віра розганяла морок. Ми написали про сестер-монахинь, чиї руки пахнуть хлібом і ладаном. І, головне, ми згадали людей зі Слободи та Розкоші — тих, хто без титулів і нагород щодня тримає цей світ на своїх плечах.
Шаргородський костел Святого Флоріана стоятиме доти, доки в Слободі пектимуть паски, доки в Розкоші добуватимуть камінь, і доки хоча б одна дитина знатиме дорогу до каплиць на пагорбі.