Скептицизм шириться Старим континентом. Усе більше правителів, можновладців та інтелектуалів відвертаються від богів або взагалі хочуть вигнати їх та забрати все — від майна до життя. У канцелярії Великого Рейху не чують голосів жерців та їхніх закликів. Алдарія, Північні Королівства валять старі ідоли, а на землях Тартарії всі клірики почали зникати разом із ріднею і друзями. Що це? Змова? Напевно, але яка мета цієї змови? Не знаю, але я точно думаю, що без промисловців і банкірів не обійшлося. Тільки ці безбожники на таке наважилися б.
Зі статті «Континент безбожників». «Містичний вісник». 18 березня 1894 року.
Барабан «Маршала» Ліни нагадував розплавлені бджолині соти. Середина його майже повністю стекла, а патронні канали деформувалися. Дуло було не в кращому стані. По всій довжині ствола пішли тріщини, і лише завдяки волі богів він ще не розвалився. Крім цього, барабан уже не крутився, курок заклинило, а бойок кудись відлетів. Загалом, ремонту він уже точно не підлягав. Ліна зітхнула.
— Дідько, я любила цю зброю, — з розпачем сказала жриця.
— Це ще нічого, — промовила Селіна, роблячи замальовку почвари Аштура в чорних латах. Вона зареклася тут фотографувати, бо остання використана срібна пластина почорніла, а коли її кинули на землю, почала розчиняти пісок навколо себе. — Твій пістолет хоча б уцілів, а мій після пострілу тією дивною кулею взагалі розлетівся на друзки, — додала журналістка з певним докором.
Перед поїздкою до Громоскелі до Ліни підійшов один із жерців Свинцевого Стрільця. Той дав їй три кулі й сказав, що вони допоможуть здолати ворогів на шляху. Вороги справді були, а кулі стали в пригоді.
Першу з трьох куль Ліна випустила в мага. Людина, яка носила жовто-оранжеву робу із золотою окантовкою та велику кількість важких металевих прикрас, напала на неї біля станції. Маг легко захищався від пострілів магічним щитом, а сам атакував заклинаннями трансмутації. Тоді Ліна використала один із трьох набоїв Свинцевого Стрільця. Одним пострілом вона прикінчила мага й разом із тим зламала свій пістолет. Решту шляху до Громоскелі вона почувалася беззахисною.
І тепер вона використала інші два набої. Першим вистрілила в дивну багатолику почвару, схожу на демона, яка встигла вбити майже всіх солдатів Тайкуса і змогла пробити його ауролати. Ще трохи — і вони були б остаточно знищені. Але цей постріл остаточно зламав «Маршал» Ліни.
Другий постріл був вдалішим, і зробила вона його з пістолета Селіни Спаркс, який та позичила. Грайв і його добровольці змогли зв’язати боєм і чемпіона, і жерця Аштура. Це дало змогу Ліні зайти з іншого боку й одним пострілом повалити жерця та вбити серце скверни. Але пістолет при цьому розлетівся на шматки, і лише дивом жоден з уламків не поцілив у капелана.
— Я куплю тобі новий.
— Купиш, а як же. І даси нормальне інтерв’ю.
— Гаразд.
— Я якраз примітила одну нову модель — «Борса». Мені подобаються ті новомодні магазини на дванадцять набоїв.
— Але в них калібр мізерний.
— Я журналістка, а не військова. Мені потрібна зброя для самозахисту, а не для перестрілок з усякою поганню.
— Ну, як знаєш.
Селіна робила вигляд, що дотримується настанов Ліни щодо фотографування. Насправді ж вона все робила крадькома, але всі спроби закінчувалися однаково паскудно. Пластинки виходили чорними та проклятими. Натомість журналістка робила замальовки. Цього мистецтва вона змушена була навчитися, бо на засіданнях суду, де вона іноді бувала, фотографувати забороняли. Але малюнки не забороняли. Тому Селіна Спаркс стала майстринею швидких замальовок. Виходили вони в неї не дуже детальними, але суть передавали вдало.
Їй не треба було детально відмальовувати вулицю, оточення чи тіла мертвих культистів. Та й не дуже хотілося це робити. У журналістки не було бажання дивитися на аштурських почвар чи шматки серця скверни довше, ніж потрібно.
Проте зовсім без фотографій Селіна не залишилася. Втомлені, але по-своєму задоволені добровольці, які відчували, що зробили щось героїчне. Грайв, який виглядав як лицар, що зійшов із середньовічних гобеленів. І, звичайно ж, повністю розбитий загін Тайкуса. Останнє виглядало особливо гнітюче. Фото вийшло трохи темнішим, ніж було насправді, але це особливо підкреслювало стан людей Тайкуса. «На великому камені сидить чоловік у подертих ауролатах, а біля нього двоє солдатів накривають трупи. Цікаво вийшло. Шкода тільки, що не в кольорі, але настільки дорогу камеру шкода купувати».
Інша фотографія, яка її вразила, — зображення входу до шахти. Напівгнилі опори культисти почали міняти на нові, з чорного металу. Це можна було зрозуміти за безладно розкиданими інструментами та матеріалами для ремонту. Усе могло нагадувати сцену, де робітники просто пішли на обід, якби не розідрані шматки плоті, можливо людських тіл, які висіли на скелі поряд із входом. Рейки із чорного металу губилися в чорноті шахтного входу. І чим довше Селіна дивилася на це фото, тим більше їй хотілося його викинути.
«Та щоб мене. Чому вийшло так погано? Жодної гідної фотографії. Максимум — нормальна. Срана скверна. Якби не вона, я б зробила купу крутих кадрів. Не надсилати ж мені в редакцію фото шахти».
Для редакцій «Містичного вісника» та «Хронік Вільних колоній» цих фотографій було більш ніж достатньо. Там були не надто високі вимоги щодо якості фото чи достовірності матеріалів. У світі журналістики вони були радше не акулами чи хижаками, а падальниками. Але внутрішній перфекціоніст вимагав незвичайного фото. Гнітючих дір та побитих солдатів у пресі останнім часом вистачало через війни на Старому Світі. А їй хотілося чогось цікавішого. Фото чемпіона чи жерця Аштура їй би підійшло, але вони настільки просочилися скверною, що навіть їхні трупи не можна було сфотографувати. Знімки чорніли від скверни.
— Вийшов прикольний малюнок, — раптом почула Селіна.
Це Ліна вивела її з трансу власних думок. Лише тепер вона помітила, що, поки все це обдумувала, її пальці робили нову замальовку чемпіона Аштура. Щоправда, вийшов він більше схожим на погано намальованого бика з гострими зубами.
Відредаговано: 18.10.2026