Накази та вантаж

«Мечі, сокири та списи. Гвинтівки та пістолети. Іноді з божественним благословенням або просто зачаровані. Вільні колонії славляться тим, що в людей тут може бути будь-яка зброя, і ніхто тобі нічого не скаже, поки ти її просто тримаєш при собі».

Із інтервʼю виробника зброї Вальтера Хавела. «Вісник Нового світу».
13 березня 1894 року. Випуск № 50.

Ліна сиділа у поїзді, дивлячись крізь вікно на панораму міста з його мальовничими околицями. Громоскеля, яка дала місту назву, страхітливо возвеличувалася над усіма будівлями та пагорбами, що її оточували. Вузька та висока, вона більше нагадувала башту, ніж скелю. Спис, що своїм силуетом розтинає горизонт.

Місто повільно наближалося, і потяг сповільнив свій хід, починаючи пригальмовувати. Кондуктори в урочистому настрої та парадній формі залізничної компанії «Валенштайн» вітали пасажирів з тим, що вони стали першими пасажирами цього рейсу, а також повідомили, що з цього приводу на кінцевій зупинці на них чекає урочиста церемонія, а в місті буде невеличне святкування. З цього приводу навіть почали роздавати бокали з шампанським для всіх пасажирів першого та другого класу.

Не відмовившись від такого дарунка, дівчина вирішила сісти на інше місце з протилежного боку вагону, щоб краще роздивитися озеро Синьолапне.

Щедрі промені сонця відбивалися від блакитної поверхні, яка сьогодні була тихою, майже без хвиль. Іншого берега не було видно, і дівчина добре знала, як далеко він. Вона надіялася побачити острів у вигляді котячої лапки, але на карті він був ближче, ніж насправді. Лише дерева, які проглядалися, нагадували про нього.

Засмутившись від цього, Ліна повернулася на своє місце. Якраз провідники розвозили на своїх милих візочках святкові наїдки. Зазвичай її мандри були більш аскетичні, але замовник сам вирішив дати їй місце у вагоні першого класу. Дівчині незвично було перебувати серед всієї цієї розкоші, особливо зі своїм пустельним одягом, потертою наплічною сумкою та акцентом. Проте все пройшло непогано. Протягом її п’ятиденного шляху не було жодних проблем, хіба іноді її турбували деякі пасажирки з делікатними проханнями, але вона вже звикла до такого. Як-не-як, це її священний обов’язок.

Потяг вже практично перестав рухатися і вже інерційно рухався по колії. Дівчина дістала з сумки свій звичний одяг: біла пустельна туніка з каптуром, широкий шкіряний пояс, червона пов’язка на руку із зображенням гілки. На спині туніки було вишите зображення профілю орла. Символ білого загону.

На поясі була кобура для її револьвера «Маршал» та піхви для кортика. Діставши з сумки свою зброю, вона її оглянула. Лезо було затуплене та надщерблене, а тріщина вздовж леза ясно промовила, що його час скоро підійде до кінця. Пістолет виглядав нормально, але коли дівчина нажала на курок, бойок не рушився. Було очевидно, що пістолет вимагав ремонту. Вона хотіла його відремонтувати на останній зупинці, але там не виявилося жодного доладного зброяра.

Накинувши свою пустельну туніку, оперезавшись поясом, пов’язавши червону пов’язку на ліву руку та взявши свій рюкзак, Ліна Заєць вийшла з поїзда, щоб по перону вокзалу дійти до вантажного вагону, де був її скакун, вантаж, який вона супроводжувала, та решта її речей. Спочатку вона хотіла піти прямо через вагони, але штовханина там була така, що їй здалося ідеєю почекати зупинки потяга і вже через перон дійти у хвіст потяга, де й знаходяться вантажні вагони. Там на неї вже мають чекати інші члени білого загону, що мають прийняти особливий вантаж.

Обережно зійшовши, дівчина оглянулася. На пероні урочисто стояли міські чиновники, заможні люди та жерці культів у своїх найкращих одежах, у супроводі відповідного почту. За ними — добре одягнені містяни, які собою заповнили мало не всі приміщення нового міського вокзалу Громоскелі. Жителі околиці, які прийшли пізніше за всіх, змушені були займати найкращі місця з видом на колію та вокзал. Благо, на вокзал та колію відкривається гарний вид із вищих районів міста. Окремим острівцем стояли люди із записниками та фотоапаратами, які клацали та спалахували сліпучим світлом. Преса. Декілька новинарів нотували щось у блокнотах, інші ж карбували на фотопластинках поїзд, натовп з транспарантами і повітряними кулями та пасажирів, що виходять з поїзда. Від одного із спалахів Ліна замружилася.

На фоні дівчина чула промову мера, яку він промовляв біля локомотиву. З кожним кроком, який дівчина робила до хвоста потяга, де у поклажі були інші її речі та її вірний скакун Дизель… За весь час поїздки дівчина не провідувала його, але персонал потяга запевняв її: з ним усе добре.

— Вибачте, — раптом почулося Ліні, — ви можете відповісти на декілька запитань?

Ліна зробила півоберту, щоб побачити, хто її окликнув. То була дівчина з чорними пасмами волосся трохи вище плечей. На голові був капелюх із широкими краями. Її світло-карі очі то ковзали по Ліні, то опускалися на блокнот. Коричнева жилетка, червоний галстук і біла сорочка з комірцем робили її вигляд діловим. Капелюх з написом «Преса» дав Ліні добре зрозуміти, які зараз будуть питання.

— Вибачте, але у мене немає часу на коментарі. Я мушу йти, — Ліна не хотіла витрачати час на неї. Новинарі їй завжди здавалися набридливими, а їхні запитання — недоречними.

— Та почекайте… Я просто хочу дещо запитати…

Із вагонів економкласу почали виходити люди. У потертому та брудному одязі. Втомлені люди, зі скромними пожитками, лавиною вилізли з вагонів економкласу. В цих вагонах було значно більше людей, тому натовп був значно щільніший, ніж біля вагонів першого та другого класу. Журналістку цей натовп змив майже моментально, а Ліна намагалася крізь цей натовп пробитися, що їй вдавалося з перемінним успіхом. Натовп напирав, а дівчина проштовхувалася, як могла.

Прогудів потяг. Ліна зауважила, що по правилах потяг мав прогудіти в той момент, коли він зупинився, але дівчина припустила, що таке порушення допустили в угоду моменту. «Напевно, мер чи ще хтось там сказав останні слова, і лише тоді пролунав цей жахливий гудок потяга. Дурня це все».