Джонні та квітка

Перші промені вранішнього сонця зазирнули до лісу. Усі рослини підставили денному світилу своє листя, обтрушуючи останні краплі роси.

Природа прокидалась.

Еміліель розгорнула пелюстки, кілька разів кліпнула єдиним оком, відганяючи залишки сну. Роздивилась навколо.

Попервах її існування здавалось до болю нудним: щодня один і той самий пейзаж, неможливість бодай щось змінити – адже, будучи рослиною, вона навіть з місця зрушити не змогла.

Порівняно з її минулим життям, у якому вона була шляхетною ельфійкою з древнього роду, це і справді виглядало нудно. От там були веселощі! Політичні ігри, протистояння, майстерне зваблення чоловіків – іноді й чужих, інтриги, які часом не обходились без прихованого у складках сукні стилета або підсипання вишуканої отрути в їжу.

Аж доки отруту не підсипали їй самій.

Але поступово вона стала знаходити цікаві моменти і в новому житті. У лісі постійно щось та й мінялось, хай і невловимо для ока людини, ельфа чи іншої розумної істоти. Рослини та звірина жили своїм життям, зростали, вмирали й народжувались, полювали, воювали за територію і навіть кохали – по-своєму.

І взагалі – добре, що не в жабу переродилась. А в рослину, ще й напіврозумну… І навіть дуже гарну.

Ну, це вона так вважала.

* * *

Сонце пекло немилосердно. Пісок рипів під полинялими ковбойськими черевиками – у такт кожному кроку.

Джонні змочив губи водою з фляги, поправив стетсон – так, щоб тінь більше падала на обличчя – і рушив далі на північ. Карбуючи крок, він рішуче прямував пустелею.

Пустелею лякали немовлят. Сюди боялись потикатись найзапекліші зарізяки – у пустелі буцімто жили злі духи, повсталі мерці, гулі та інша нечисть. Усі боялись пустелі – але не Джонні.

Замолоду він був хвацьким бандитом та грозою подорожніх. Потім, відсидівши строк за “гріхи молодості”, остепенився та осів у невеликому містечку – на самісінькому краю пустки. Але його крута вдача нікуди не поділась.

Тож коли у містах Півдня почала лютувати чорна пропасниця, і тамтешні мешканці попросили шерифа Херборна звернутися до ельфів по допомогу (лише Дивний Народ вмів готувати зілля, що допомагало від тої хвороби), саме Джонні зголосився добровольцем.

Власне, лиш він і зголосився.

Розп’яття в лівій руці. Револьвер, заряджений освяченими срібними кулями – у правій. Мачете на поясі. Джонні крокував безстрашно, знаючи: у цій пустелі – він найлихіший з усіх потвор.

Жодна нечисть йому не завада. Правда, за пустелею лежить Зачарований Ліс, де взагалі вже безліч років ніхто не бував… Але що там може його злякати?

* * *

Тінь від дерев принесла прохолоду та полегшення. Джонні з цікавістю роззирнувся довкола. І оце – страшний таємничий ліс, звідки ніхто не повертається? Пфе. Салунні байки!

Його увагу привернула квітка. Схожа на звичайну рожеву троянду, вона ховалась поміж ліанами та густим листям. Джонні підійшов ближче.

Квітка раптом розкрила пелюстки… і підморгнула Джонні. Так, в неї було око. Лише одне. Зате було.

Джонні дивився на квітку. А квітка – на Джонні.

– ААААА!

Це кричала не квітка. Це кричав Джонні.

Кинувши револьвер та розп’яття, він чимдуж тікав.

В сраку шерифа. В сраку тих клятих реднеків з Півдня! Хай самі йдуть шукати свої ліки, як їм так треба.

Він сюди більше ні ногою.

* * *

Еміліель якийсь час дивилася вслід дивному чоловікові. Потім, індиферентно стріпнувши пелюстками, повернулась до свого улюбленого заняття – спостерігати, як вирує життя у Зачарованому Лісі.