Сторінка 1

ДЖИН, ЯКИЙ НЕ ВИКОНУВАВ БАЖАНЬ

Дійшло до мене, терплячий читачу, хоч і не одразу, що ти ще не чув про відважного Акбардина та про те, як він здобув незліченні скарби.

А історія ця, гідна того, щоб бути записаною шилом на спині невірного, вже давно тривожила мою душу.

Одного разу, темної ночі, коли благонадійні громадяни халіфату вознесли хвалу емірові й лягли спочивати поруч зі своїми дружинами, доблесний Акбардин обходив світлі вулиці, не цураючись, утім, і темних. Був він гарний собою — кремезний, кривоногий, а праве його око було гостре…

В одному давньому, припорошеному пилом часу місті Сходу жив у своєму мідному глечику джин на ім’я Гафсіль. Звичайні джини славилися тим, що спритно виконували людські бажання, але Гафсіль був винятком із цього правила. Його хобі — майстерність невиконання. Він стверджував, що з точністю виконає будь-яке бажання, та насправді перетворював сам процес загадування на таку головоломку, що наприкінці зустрічі більшість охочих махали рукою й ішли, зрадивши свої мрії забуттю.

Одного разу до цього міста з торговим караваном зайшов мандрівник на ім’я Наїмуддін — чоловік допитливий, але довірливий. Заглянувши до крамниці Уют-аль Нодара, славетного торговця заморськими натираннями, допитливий, але довірливий Наїмуддін помітив глечик, укритий павутинням. Його загадковий вигляд притягував, мов магніт.

— Гей, правовірний! — гукнув Наїмуддін до продавця. — Скільки коштує цей старий і нікому не потрібний глечик?

Продавець із хитрою усмішкою на обличчі підійшов ближче.

— О, мій добрий друже! Це не просто глечик — це глечик із джином!

— З джином? — Наїмуддін замислився й здивовано підняв брову.

Цікавість переважила обережність.

— Гаразд, я візьму його! Скільки коштує?

— Для вас, мій друже, всього десять золотих динарів!

— Десять? Це дорого!

— Дорожче буде, якщо купите глечик без джина! — відповів продавець. Наїмуддін, переможно всміхнувшись, віддав гроші.

— Гаразд, хай буде так! Але якщо джин не виконає моїх бажань, я повернуся по своє золото!

— Удачі, Наїмуддін! Сподіваюся, ваші бажання будуть чіткими!

Під розлогими гілками старої чинари розташувалася затишна чай-хана. Цей заклад був справжнім оазисом серед базарної метушні. Чинара з могутніми гілками немов охороняла це місце від мирської суєти, створюючи прохолодну тінь, де завжди збиралися місцеві жителі та мандрівники, охочі відпочити від денної спеки. На невисоких столиках, укритих яскравими килимами, стояли розписані хорезмські чайники, а поряд із ними — маленькі піали для чаю, що виблискували на сонячному світлі. Повітря наповнював солодкавий аромат завареного чаю та східних ласощів — пахлави й лукуму, які продавали неподалік. Приємні звуки води, що струменіла з невеличкого фонтану, заколисували відвідувачів, створюючи атмосферу розслаблення й умиротворення.

Наїмуддін, усівшись за столик, із задоволенням спостерігав за життям довкола й потер глечик.

Глечик виплюнув хмару густого непрозорого диму, вислизнув у нього з рук і з глухим стуком упав на землю. Усі погляди звернулися до нього, і на мить чай-хана завмерла, немов сама природа чекала, що станеться далі.

За кілька ударів серця дим ущільнився й сформувався у постать Джина.

Очі джина сяяли, мов коштовне каміння, і в них читалися давня мудрість і грайливий запал. Коли він дивився на людей, здавалося, що бачив не лише їхню зовнішність, а й найпотаємніші бажання та страхи. На голові в джина красувався тонкий, вигадливий тюрбан, прикрашений коштовним камінням. Його довге вбрання розвівалося при кожному русі, ніби тканина була зроблена з вітру.

Джин подивився на Наїмуддіна й промовив глибоким голосом, із тінню втоми:

— Чого ти бажаєш, о смертний? Бажання лише одне — вкажи його, і я виконаю.

Наїмуддін миттю відчув себе великим володарем, розмахнув руками й, майже кричачи від хвилювання, заявив:

— Я хочу бути багатим!

Джин Гафсіль — а це був саме він — тихо зітхнув. Із цього зітхання легко можна було зрозуміти, що це бажання він чув, напевно, сотні тисяч разів. Та не з тих був джин, хто легко роздає скрині із золотом.

— Багатим? Чудово. Яку форму багатства ти віддаєш перевазі? — із зацікавленням спитав джин, почухавши сиву, але ледь помітну бороду. — Гроші, золото, нерухомість, активи, пасиви, цінні папери, облігації, коштовне каміння, патенти, ліцензії, криптовалюти, антикваріат, пенсійні накопичення?..

Наїмуддін розгублено подивився на джина, усвідомлюючи, що не до кінця продумав своє бажання.

— Ну… золото, — відповів він, відчуваючи легке збентеження. — Багато золота. У скринях.

Джин замислено кивнув:

— Золото, звісно. Але чи розумієш ти, що воно може знецінитися? Та й «багато» — поняття відносне. Для когось скриня — вже багатство, а для когось і кімнати, повної золота, замало. Скільки саме золота тебе влаштує? І де ти збираєшся його зберігати?

Наїмуддін розгубився — він, звісно, чекав золота, що впаде з неба, а не економічної лекції. Але джин не зупинявся.